Троєщина формувалася як один із найбільших житлових масивів Києва у час, коли архітектори намагалися поєднати типове будівництво з мистецтвом. Серед багатоповерхівок і широких площ мали з’являтися місця, здатні створити відчуття затишку та впізнаваності. Важливу роль у цьому задумі відігравали фонтани: вода додавала руху й звуку, пом’якшувала суворість бетону та перетворювала площу на місце зустрічей.
Саме такі фонтани стали основою для робіт українського художника-монументаліста Ернеста Коткова. У 1986 році на Троєщині з’явилися чотири його об’ємно-просторові композиції: «Водограй» на вулиці Миколи Закревського, 29, «Шпаківні» на Закревського, 37, «Букет» на вулиці Сержа Лифаря, 3 та «Квіт папороті» на нинішній вулиці Рональда Рейгана, 4. Вони були частиною цілісного середовища, а не випадковими прикрасами. Скульптура, вода, площа і навколишня забудова мали працювати разом, створюючи емоційний центр серед одноманітних кварталів.
Котков не намагався приховати бетон чи перетворити його на імітацію дорожчого матеріалу. Навпаки, художник використовував його масивність, грубу фактуру і пластичні можливості. У «Водограї» бетонні форми взаємодіяли з потоками води, у «Букеті» важкий матеріал складався у подобу рослинної структури, а «Квіт папороті» звертався до міфологічного образу таємничої квітки. Так монументальне мистецтво входило у щоденний маршрут мешканців — дорогою до магазину, зупинки чи дому.
Особливе місце серед цих робіт посідають «Шпаківні». Композиція збереглася краще за інші, зокрема тому, що розташована трохи осторонь самого фонтану. Її назва могла здаватися іронічною згадкою про багатоповерхівки, які в побуті іноді називали «шпаківнями». Однак робота має значно трагічніший контекст. Її створення збіглося з аварією на Чорнобильській АЕС, після якої частину житла на Троєщині надали переселенцям із Прип’яті та інших постраждалих територій.
За поширеним поясненням, образ птахів і нового житла став присвятою людям, яких катастрофа змусила залишити домівки. У цій інтерпретації люди подібні до перелітних птахів: іноді обставини змушують покинути знайоме місце й будувати життя заново. Крила композиції на старих фотографіях здаються темними, майже обгорілими, що посилює асоціацію з Чорнобилем. Навіть якщо частина такого прочитання виникла вже у пам’яті мешканців, воно показує, наскільки органічно скульптура вросла в історію району.
Протягом десятиліть роботи Коткова були не музейними експонатами, а частиною повсякденного життя. Біля них зустрічалися, відпочивали, чекали знайомих, гуляли з дітьми. Проте у 2000-х роках фонтани перестали працювати. Разом із водою зникла й значна частина їхньої первісної виразності. Чаші поступово перетворювалися на місця для сміття, поруч із колишніми гастрономами відкривалися супермаркети, а простір навколо втрачав задуману цілісність. Те, що колись було центром площі, почали сприймати як непотрібну бетонну конструкцію.
Найбільшої втрати зазнала композиція «Квіт папороті». Її розбили та зрівняли із землею, звільняючи місце для паркінгу. Цей випадок показав, як легко місто може втратити монументальне мистецтво, якщо воно не має належного охоронного статусу, документації та відповідального балансоутримувача. Пам’ять і художня цінність поступилися утилітарній потребі в додатковому просторі для автомобілів.
Занепад скульптур пояснюється не лише браком фінансування, а й звичкою не помічати те, що роками стоїть поруч. Міські об’єкти стають настільки буденними, що мешканці перестають бачити в них мистецтво. Байдужість поступово виправдовує занедбаність: якщо об’єкт брудний і не працює, його простіше знести, ніж пояснити, чому він важливий.
У 2025 році ситуація навколо збережених композицій почала змінюватися завдяки волонтерській ініціативі. Група небайдужих мешканців і дослідників міста взялася прибирати фонтани та очищувати скульптури. Згодом до роботи долучилася компанія Kärcher, яка за допомогою професійного обладнання очистила «Водограй». Після десятиліть пилу, кіптяви та бруду бетон знову посвітлішав, а вода з мийної установки на мить створила ілюзію працюючого фонтану. Для старших мешканців це стало майже поверненням у час, коли площа була доглянутою.
Реакція людей показала, що пам’ять про ці місця не зникла. Перехожі зупинялися, дякували волонтерам, згадували, як виглядали фонтани десятиліття тому. Для когось вони пов’язані з дитинством, для когось — із першими роками життя на Троєщині, для когось — із переселенням після Чорнобильської катастрофи. Саме такі приватні спогади й перетворюють бетонну конструкцію на міський меморіал.
Водночас очищення поставило питання про правильну реставрацію. Час від часу з’являються пропозиції пофарбувати сірі композиції у яскраві кольори, щоб зробити їх «веселішими». Однак таке втручання може знищити авторський задум не менше, ніж багаторічна занедбаність. Котков працював із природним кольором бетону, його фактурою, світлом і тінню. Сірий тут не є ознакою незавершеності, а повноцінною частиною художньої мови.
Сьогодні скульптури Коткова на Троєщині є не лише залишками радянської містобудівної епохи. Вони розповідають про спробу надати новому району людського масштабу, про Чорнобиль і вимушене переселення, про трансформацію громадських просторів у 1990-х і 2000-х роках, про домінування комерційної забудови та сучасне повернення інтересу до локальної спадщини. Їхня історія показує, що пам’ятником може бути не лише урочиста статуя на площі. Іноді ним стає фонтан біля супермаркету, який десятиліттями зберігає спогади тисяч людей.
Збереження «Водограю», «Шпаківень» і «Букета» потребує фахового обстеження, правового захисту, консервації та відновлення простору довкола. Важливо не лише врятувати бетон від руйнування, а й повернути композиціям зрозуміле місце у житті району. Міське середовище стає цінним тоді, коли мешканці знають його історію і відчувають відповідальність за неї.
Скульптури Ернеста Коткова нагадують, що Троєщина — не лише типовий житловий масив, а район із власною художньою та меморіальною спадщиною. Достатньо очистити бетон, повернути йому первісну фактуру та розповісти історію — і звичайна площа знову набуває сенсу. Місто починається з уміння берегти те, що вже стало частиною спільної пам’яті.
