На схилах Татарки серед житлових будинків височіє споруда, яка вже давно перестала бути лише незавершеним медичним корпусом. Масивні бетонні конструкції, порожні віконні прорізи, напівкруглі крила та скляний купол над атріумом зробили недобудований корпус Інституту нейрохірургії однією з найвпізнаваніших покинутих будівель Києва. Його силует одночасно нагадує лікарню, фортецю, космічну станцію та декорацію до фільму про місто після катастрофи.
Будівлю задумували зовсім не як похмуре місце. Новий корпус мав стати сучасним медичним комплексом, у якому пацієнти могли б не лише проходити лікування, а й відновлюватися у комфортному середовищі. У двох напівкруглих частинах планували розмістити палати та лікувальні приміщення. Їх мав об’єднати просторий центральний атріум, накритий прозорим куполом. Усередині проєктували зимовий сад із басейном — острівець зелені, води й сонячного світла посеред лікарняного простору.
Для медичної архітектури того часу такий задум був майже футуристичним. Замість нескінченних темних коридорів пацієнти мали потрапляти у відкритий простір, де природне освітлення, рослини та вода допомагали б відновленню. Архітектура повинна була працювати разом із медициною, створюючи відчуття спокою та безпеки.
Однак у 1990-х роках фінансування припинилося, і масштабне будівництво завмерло. Подібна доля спіткала й інші медичні проєкти Києва: незавершеними залишилися новий корпус Інституту урології та наркологічний корпус Київської міської психіатричної лікарні. Держава, яка переживала економічну кризу, вже не могла завершувати дорогі споруди, розпочаті за іншої політичної та фінансової системи.
На Татарці будівельники пішли, а бетонний каркас залишився. Те, що мало стати зимовим садом, перетворилося на порожню залу під скляним куполом. Майбутні палати залишилися без стін, обладнання та пацієнтів. Сходи почали вести у темні переходи, коридори обривалися біля незахищених країв, а вітер вільно проходив крізь незасклені прорізи.
Саме незавершеність зробила споруду сприятливим середовищем для появи міських легенд. Покинуті лікарні завжди викликають особливе відчуття. Навіть коли в них ніколи не лікували людей, сама функція, для якої їх будували, породжує уявні історії про операційні, пацієнтів, медичні експерименти та закриті підземні приміщення.
Серед шукачів гострих відчуттів розповідали про дивні звуки у порожніх коридорах, кроки на верхніх поверхах і рух тіней під куполом. Дехто стверджував, що вночі всередині можна почути металевий гуркіт, хоча будівля давно не працює. Насправді більшість таких ефектів легко пояснюється вітром, який розгойдує уламки конструкцій, звуками міста або акустикою великого атріуму. Проте раціональне пояснення рідко знищує легенду — воно лише додає їй нових подробиць.
Інша історія стосується нібито підземних тунелів, які ведуть від недобудови до старих медичних корпусів або вглиб Татарки. Жодних підтверджених свідчень про таємну систему переходів немає, однак сама архітектура споруди підживлює такі припущення. Темні нижні рівні, технічні приміщення та закриті входи здаються початком значно більшого підземного світу.
Найсильніше враження справляє центральний купол. Удень він пропускає світло, яке падає на порожній атріум і підкреслює геометрію бетонних поверхів. Увечері конструкція темніє, а відбиття неба у склі створює ілюзію величезного ока над будівлею. Саме тому відвідувачі іноді називають недобудову храмом, обсерваторією або покинутою лабораторією.
Купол став ідеальним місцем для кінематографічних образів. Тут знімали кліп гурту «Океан Ельзи» на пісню «В небо жене». Архітектура недобудови виявилася настільки виразною, що не потребувала складних декорацій. Порожній простір, спрямовані вгору лінії та світло зі скляної стелі створили образ руху між землею і небом, завершеним та нездійсненним.
З роками споруда перетворилася на неофіційну локацію для фотографів, музикантів, дослідників закинутих місць і любителів екстремальних пригод. Висотні частини облюбували скелелази-аматори. Для одних будівля стала тренувальним майданчиком, для інших — місцем, де можна побачити Київ із незвичного ракурсу. Проте такі відвідування залишаються небезпечними: відкриті шахти, нестійкі конструкції, відсутність огороджень та зруйновані перекриття можуть призвести до трагедії.
Парадокс недобудованого Інституту нейрохірургії полягає в тому, що споруда, призначена для порятунку людей, сама стала зоною ризику. Там, де мали працювати лікарі, тепер гуляє вітер. Де планували зимовий сад, ростуть випадкові рослини. Де пацієнти мали відпочивати біля води, залишилися пил, уламки та написи на стінах.
Водночас будівля зберігає пам’ять про Київ 1980–1990-х років — місто великих планів, які зіткнулися з економічним крахом і зміною епох. Це не стародавня руїна і не пам’ятка далекого минулого. Її історія розгорталася на очах сучасних киян, тому особливо гостро нагадує, як швидко амбітний проєкт може перетворитися на міф.
Недобудова на Татарці стала частиною міського ландшафту настільки міцно, що багатьом важко уявити цей схил без її напівкруглих корпусів. Вона продовжує притягувати тих, хто шукає у Києві місця поза звичайними туристичними маршрутами. Одні приходять сюди через архітектуру, інші — через музику, фотографію або легенди. Кожен бачить у бетонному каркасі щось своє: лікарню, яка не народилася, пам’ятник нездійсненим обіцянкам або портал у паралельне місто.
Можливо, найбільша таємниця недобудованого Інституту нейрохірургії полягає не у привидах і підземних тунелях. Вона прихована в самому задумі будівлі, що мала бути світлою, зеленою та наповненою життям, але залишилася порожньою оболонкою. Скляний купол досі дивиться у небо, ніби чекаючи завершення історії, яка зупинилася понад три десятиліття тому.