Влад Троїцький належить до тих діячів культури, чий вплив неможливо виміряти лише кількістю вистав, фестивалів чи нагород. Він створив у Києві ціле мистецьке середовище, з якого виросли театр «Дах», гурт «ДахаБраха», кабаре Dakh Daughters, проєкт NOVAOPERA, лялькове кабаре «ЦеШо» та міжнародний фестиваль ГОГОЛЬФЕСТ. Кожна з цих ініціатив має власну мову, аудиторію та історію, але всі вони поєднані прагненням Троїцького вивести українське мистецтво за межі звичних жанрів, академічних установ і усталених уявлень про національну культуру.
Владислав Юрійович Троїцький народився 26 листопада 1964 року в Улан-Уде. Коли йому було одинадцять років, родина переїхала в Україну. Його перша освіта не була пов’язана з театром: у 1987 році він закінчив радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту, а згодом навчався в аспірантурі. Інженерна підготовка могла здаватися випадковим етапом у біографії майбутнього режисера, однак саме системність, здатність конструювати складні структури та мислити проєктами згодом стали характерними рисами його творчої роботи.
До театральної освіти Троїцький прийшов пізніше, вже маючи досвід дорослої людини та сформований погляд на світ. У 2002 році він закінчив режисерсько-акторський факультет Російської академії театрального мистецтва, де навчався на курсі Бориса Юхананова. Серед своїх учителів він також називав режисера Володимира Оглобліна, драматурга КЛІМа, Ігоря Лисова, Володимира Більченка та художника Андрія Бартєнєва. Різні школи, естетики та мистецькі традиції допомогли йому сформувати власний метод, у якому театр не відокремлюється від музики, пластики, візуального мистецтва, філософії та суспільної дискусії.
Головною точкою відліку в його київській історії став 1994 рік, коли Троїцький заснував Центр сучасного мистецтва «Дах». Це був один із перших незалежних театральних просторів України, створений поза системою державних репертуарних театрів. У 1990-х роках, коли культурні інституції переживали фінансову та світоглядну кризу, поява такого майданчика була ризикованим експериментом. «Дах» не мав гарантій стабільності, проте отримав свободу, якої бракувало великим установам.
Троїцький став у цьому просторі одночасно режисером, актором, продюсером, художнім керівником і організатором. Він не просто ставив вистави, а формував спільноту людей, готових працювати на перетині різних мистецтв. У 1996–2000 роках при центрі діяла режисерсько-акторська школа. Згодом він викладав у Київському університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на акторському курсі Леся Танюка. Проте головною школою Троїцького залишався сам «Дах», де митці могли експериментувати без жорсткого поділу на акторів, музикантів, драматургів чи перформерів.
Його ранні постановки демонстрували широкий спектр зацікавлень. Троїцький звертався до творів Жана-Поля Сартра, Джона Фаулза, Августа Стріндберга, Федора Достоєвського, Гілберта Честертона, Миколи Гоголя, Вільяма Шекспіра, Софокла, Сари Кейн, Маріуса фон Маєнбурга та Мартіна Макдони. Він працював і з сучасною драматургією КЛІМа, створюючи багаторічні цикли, в яких окремі вистави перетворювалися на частини великого філософського висловлювання.
Особливе місце в його режисурі посіла українська архаїка. Троїцького цікавив фольклор не як музейний експонат і не як декоративний знак національної приналежності. Він шукав у традиційній культурі енергію, здатну вступити в діалог із сучасною людиною. Цей підхід проявився у виставах за участю фольклорних колективів «Божичі» та «Древо», а згодом став основою одного з найуспішніших українських музичних проєктів.
У 2004 році при театрі «Дах» Троїцький створив етно-хаос гурт «ДахаБраха». Поєднання автентичного багатоголосся, ударних інструментів, віолончелі, театральних костюмів і ритмів різних народів сформувало впізнаваний стиль, який не вкладався у вузьке поняття фольклорного ансамблю. «ДахаБраха» показала, що українська традиційна пісня може звучати сучасно, експериментально та переконливо для аудиторії в різних країнах.
Гурт став одним із найпомітніших культурних представників України у світі. Його концерти на міжнародних фестивалях перетворили український фольклор із маловідомого регіонального явища на частину глобальної музичної сцени. Успіх «ДахаБрахи» підтвердив одну з головних ідей Троїцького: для того щоб бути цікавим світові, українському мистецтву не потрібно наслідувати чужі моделі. Навпаки, універсальність народжується тоді, коли митець глибоко працює з власною культурою, але говорить сучасною мовою.
У 2007 році Троїцький заснував ГОГОЛЬФЕСТ — міжнародний мультидисциплінарний фестиваль, що об’єднав театр, музику, кіно, літературу, візуальне мистецтво, перформанс та освітні програми. У Києві фестиваль відбувався на територіях, які самі ставали частиною мистецького висловлювання: у промислових цехах, колишніх заводах та інших незвичних просторах. ГОГОЛЬФЕСТ змінював уявлення про те, де може існувати культура, і повертав містянам занедбані локації у новій якості.
Для Троїцького фестиваль ніколи не був лише набором вистав і концертів. Він розглядав його як тимчасове місто, у якому зустрічаються різні спільноти, виникають нові сенси та формується культура діалогу. З часом ГОГОЛЬФЕСТ вийшов за межі Києва. Фестивальні проєкти відбувалися в Маріуполі, Дніпрі, Вінниці, Херсоні та інших містах, допомагаючи створювати локальні культурні середовища й переосмислювати міські простори.
У 2012 році з лабораторії «Даху» виросло фрік-кабаре Dakh Daughters. Акторки поєднали музику, театр, гротеск, кабаре, панк та поезію, створивши сценічний образ, який швидко став міжнародно впізнаваним. Під час Революції гідності виконання композиції «Рози/Донбас» набуло особливого символічного значення. Відтоді Dakh Daughters сприймають не лише як музично-театральний колектив, а і як голос нової України, здатний передавати її драматизм, свободу, іронію та внутрішню силу.
Наступним важливим напрямом стала NOVAOPERA, створена 2014 року разом із композиторами та виконавцями нового покоління. Проєкт запропонував радикальне переосмислення опери, звільнивши її від уявлення про консервативний елітарний жанр. У постановках поєдналися академічний вокал, сучасна музика, електроніка, перформанс, відео та експериментальна драматургія. Однією з найвідоміших робіт стала опера-реквієм «Йов» композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка.
«Йов» був створений для препарованого рояля, віолончелі, ударних і шести вокалістів. Біблійний сюжет про людину, яка проходить через страждання та випробування, отримав сучасне музичне втілення. За цю роботу Влад Троїцький разом із творчою командою був удостоєний Шевченківської премії 2020 року. Визнання стало підтвердженням того, що мистецький експеримент, який тривалий час існував на незалежній сцені, перетворився на важливу частину української культури.
Троїцький працював режисером не лише в Україні. Він ставив вистави й опери в Угорщині, Польщі, Німеччині та Швейцарії, звертаючись до Гоголя, Достоєвського, Шекспіра, Гофмана та сучасних авторів. Водночас навіть у міжнародних постановках він залишався представником української театральної традиції, яка у його творчості постає відкритою, експериментальною та здатною вести рівноправний діалог із Європою.
Після початку російської війни культурні проєкти Троїцького набули виразного дипломатичного значення. Концерти «ДахаБрахи», Dakh Daughters, постановки NOVAOPERA та події ГОГОЛЬФЕСТ стали майданчиками, де іноземним глядачам пояснюють природу російської агресії та збирають допомогу для України. За один із періодів активних міжнародних виступів команди провели понад два десятки подій і залучили близько трьох мільйонів доларів на підтримку різних фондів.
Троїцький називає таку діяльність мистецьким фронтом. На його думку, сухі факти не завжди здатні подолати втому іноземної аудиторії від новин про війну. Мистецтво діє через емоцію, змушує людину співпереживати, а вже після цього створює простір для розмови про імперіалізм, пропаганду, свободу та відповідальність. Сцена для нього стає не трибуною для прямолінійних гасел, а способом повернути складним поняттям людський зміст.
Ця ідея отримала продовження у русі AntIDote, ініційованому Троїцьким для протидії маніпуляціям і дезінформації засобами культури. Він пропонує створювати своєрідне щеплення: людина має пережити досвід маніпуляції в безпечному просторі вистави, фільму, концерту чи книги, а потім побачити механізм обману. Такий підхід має не повчати аудиторію, а розвивати критичне мислення та здатність розпізнавати технології, які роз’єднують суспільство.
У центрі його нинішніх роздумів перебуває сучасний український міф. Троїцький переконаний, що українцям необхідно наповнювати реальним змістом поняття свободи, гідності, волі, людяності та взаємної поваги. Водночас цей міф не може бути призначений державою згори або перетворений на пропагандистську формулу. Він має виникати з досвіду суспільства, героїзму військових, щоденної стійкості громадян і здатності українців залишатися вільними навіть у найважчих обставинах.
Троїцький порівнює українське суспільство з поліфонією. На відміну від авторитарної системи, яка вимагає від усіх звучати в унісон, Україна складається з різних голосів. Її сила полягає не в однаковості, а у здатності створити гармонійний акорд. Камертоном для такого багатоголосся, за його переконанням, мають стати спільні цінності та культура справжнього діалогу, коли співрозмовники бачать один в одному людей, а не функції, політичні ярлики чи представників ворожих таборів.
За свою діяльність Влад Троїцький двічі отримував премію «Київська пектораль», був удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв України, премії імені Василя Стуса та французького звання офіцера Ордену Мистецтв і Літератури. Проте його головним досягненням залишається не перелік відзнак, а створена ним культурна екосистема. Багато її учасників давно стали самостійними митцями, відомими далеко за межами країни.
Київ у житті Троїцького є не просто місцем проживання. Саме тут виник «Дах», народилися «ДахаБраха» та Dakh Daughters, розпочався ГОГОЛЬФЕСТ і сформувалася мистецька мова, яку сьогодні впізнають у світі. Він навчився бачити місто як сцену, покинуту фабрику — як фестивальний простір, народну пісню — як матеріал для авангардного концерту, а театр — як інструмент суспільних змін.
Влад Троїцький продовжує працювати на межі мистецтва, громадської діяльності та культурної дипломатії. Його біографія показує, як одна незалежна театральна ініціатива може поступово перетворитися на розгалужений рух, що формує міжнародний образ України. Створені ним проєкти довели: сучасна українська культура здатна не лише зберігати спадщину, а й сміливо переосмислювати її, народжуючи нові форми, нові спільноти та нову мову свободи.