Чи має людина право радіти, коли навколо триває війна? Чи не перетворюється задоволення від звичайних речей на щось недоречне перед обличчям чужого болю? Міжнародна групова виставка «Радість» у PinchukArtCentre пропонує подивитися на цю емоцію не як на втечу від реальності, а як на одну з умов людської стійкості. Українські та міжнародні художники досліджують моменти, які допомагають не втратити себе, підтримують жагу до життя та об’єднують людей у найважчі часи. Проєкт триває з 27 березня до 30 серпня 2026 року.
Виставка не намагається переконати відвідувача, що радість здатна скасувати страх, втрати або виснаження. Навпаки, вона існує поруч із ними. Це може бути коротка розмова з близькою людиною, повернення додому, запах улюбленої їжі, тиша після небезпеки, дитячий спогад або можливість знову відчути власне тіло живим. У такому контексті радість перестає бути винятково святковою емоцією. Вона стає щоденною практикою виживання та способом протистояти насильству, яке прагне позбавити людину не тільки безпеки, а й здатності відчувати.
Відправною точкою проєкту стали розмови з українськими військовими, ветеранами та ветеранками. Їх зібрав морський піхотинець і ветеран Гліб Стрижко, запитуючи співрозмовників, що приносить їм радість сьогодні та як змінилося сприйняття цієї емоції після пережитого. Відповіді не залишилися лише документальними текстами. Архітекторка й художниця Богдана Косміна перетворила свідчення на просторові об’єкти, надавши голосам учасників такої ж ваги, як і творам професійних митців.
Завдяки цьому експозиція будується не навколо абстрактного філософського поняття, а навколо конкретного людського досвіду. Військові говорять про речі, які у мирному житті могли здаватися буденними, але після фронту набувають майже фізичної цінності. Радість може означати голос рідної людини, сон без тривоги, зустріч із побратимами або просту впевненість, що всі повернулися із завдання. Такі свідчення змінюють інтонацію виставки: навіть яскраві й грайливі твори тут неможливо сприймати лише як розвагу.
Подорож експозицією починається з роботи Ірини Лоскот «Камуфляж». На корі дерева художниця розмістила невеликий фрагмент українського військового пікселя з форми свого вітчима, який служить у Збройних силах і захищає рідну Сумщину. Тканина настільки точно зливається з природною фактурою, що здається частиною дерева. Камуфляж, створений для приховування людини у ландшафті, тут ніби завершує свою еволюцію та буквально проростає з кори. Робота говорить про зв’язок захисника із землею, але водночас зберігає особисту ніжність — радість від того, що близька людина живе, бореться і залишається частиною родини.
Після стриманого «Камуфляжу» відвідувач потрапляє у майже надмірно солодкий світ Сімоне Пост. Інсталяція «Солодкі спогади» відтворює дитячу квартиру нідерландської художниці з цукерок і маршмелоу. Стіни, меблі та побутові деталі перетворюються на їстівну фантазію, у якій здійснюються дитячі бажання: можна уявити морозиво замість вечері або солодощі без жодних заборон. За зовнішньою веселістю прихована серйозна тема — пошук безпечного місця у власній пам’яті. Коли теперішнє стає нестабільним, людина повертається до образів, у яких почувалася захищеною.
Зовсім іншу радість пропонує Альваро Урбано. У його роботі вузька шпарина в стіні відкриває погляд на лісову галявину, ніби приховану всередині артцентру. Відвідувач бачить лише частину природного світу й мусить домислювати решту. Ця робота нагадує, наскільки часто люди проходять повз красу, бо звикли очікувати видовищного жесту. Радість тут виникає з уважності: достатньо зупинитися, змінити кут зору і помітити, що за звичною стіною може існувати інша реальність.
Фотографічна серія Каті Лесів «Я. Рада» звертається до материнства та складних стосунків близькості. Дитина постає не продовженням матері, а окремою людиною, яку потрібно захищати, водночас дозволяючи їй віддалятися й ставати самостійною. Радість від зв’язку тут нерозривна зі страхом втрати контролю. Вона вимагає довіри, прийняття та готовності бачити в іншому не власний образ, а нову особистість.
Мотив турботи продовжує робота Тасіти Дін, присвячена столітнім сакурам. Старі дерева підтримують складні системи підпірок, які не дозволяють важким гілкам зламатися. Цей образ легко прочитується як метафора суспільства: витривалість не завжди означає здатність стояти без допомоги. Іноді довге життя можливе саме завдяки підтримці, яку не соромно прийняти. Художниця додатково опрацьовує фотографії вручну, залишаючи видимими переважно гілки й квіти. Повільність цього процесу протистоїть культурі миттєвого результату й нагадує, що уважна праця також може бути джерелом радості.
Важливим елементом проєкту стала робота Алевтини Кахідзе, яка перенесла до артцентру формат тату-салону. Відвідувачі можуть обрати створений художницею ескіз і буквально залишити знак виставки на власному тілі. Серед образів є квітка ломикамінь, здатна проростати крізь каміння у кримському високогір’ї. Вона перетворюється на символ спротиву, повернення та життя, яке знаходить шлях навіть у майже неможливих умовах. Татуювання в цьому випадку стає не сувеніром, а особистим рішенням зафіксувати пережитий час і власну здатність вистояти.
У виставці беруть участь Катерина Алійник, Леся Васильченко, Раян Ґандер, Тасіта Дін, Анна Звягінцева, Алевтина Кахідзе, Павло Ковач, Катя Лесів, Катерина Лисовенко, Ірина Лоскот, Сімоне Пост, Ашфіка Рахман, Деніел Тернер, Тамара Турлюн, Альваро Урбано, Роман Хімей і Ярема Малащук, Жуліан Шар’єр та інші автори. Кураторами проєкту стали артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф та Олександра Погребняк. Поєднання різних країн, поколінь і художніх мов дозволяє побачити радість як універсальну емоцію, що водночас завжди залежить від особистого та історичного контексту.
Найсильніша риса виставки полягає у відмові від примусової позитивності. Вона не радить усміхатися попри все й не заперечує трагедії. Радість тут може бути щемкою, тривожною, короткою або змішаною з провиною. Вона не протиставляється скорботі, а допомагає людині не розчинитися в ній повністю. Саме можливість відчувати різні емоції одночасно свідчить про збереження людяності.
Відвідування «Радості» нагадує повільну розмову, у якій немає однієї правильної відповіді. Для когось головним стане солодкий простір дитинства, для когось — голос ветерана, кора з військовим пікселем або дерево, яке тримається завдяки підпіркам. Експозиція пропонує не тільки розглядати твори, а й поставити собі незручне запитання: що приносить радість особисто мені та чи дозволяю я собі її відчувати?
Виставку можна відвідати до 30 серпня 2026 року в PinchukArtCentre за адресою: вулиця Велика Васильківська / Басейна, 1/3-2, блок А. Артцентр працює із середи до неділі з 12:00 до 21:00, вхід вільний.