Кінотеатр «Флоренція» належить до тих київських споруд, які давно стали більшими за свою первісну функцію. Для мешканців Троєщини це не лише місце перегляду фільмів, а впізнавана частина району, пов’язана з дитячими походами на мультфільми, першими побаченнями, прем’єрами та зустрічами біля входу. Водночас будівля є цікавим прикладом пізнього модернізму, у якому сувора геометрія нового житлового масиву поєдналася з образами італійського Відродження.
Ідея називати київські громадські заклади на честь міст-побратимів поширилася наприкінці 1960-х років. Такі назви мали нагадувати про міжнародні зв’язки столиці й символічно переносити образи інших країн у повсякденний простір міста. Флоренція стала містом-побратимом Києва у 1967 році, а через два десятиліття її ім’я отримав кінотеатр на Троєщині.
«Флоренцію» відкрили 1989 року, коли житловий масив стрімко розбудовувався. Району були потрібні не тільки школи, магазини та транспорт, а й культурні центри, здатні сформувати власну локальну ідентичність. Кінотеатр став однією з небагатьох споруд, що помітно вирізнялися серед панельних будинків і надавали навколишньому простору індивідуальності.
Автором проєкту був архітектор Євсій Перченков. Він не копіював флорентійські пам’ятки буквально, а використав їхні мотиви у сучасній композиції. Основний об’єм будівлі виглядає масивним і стриманим. Великі площини, чітка геометрія та важка пластика фасадів відповідають архітектурній мові кінця 1980-х. Проте суворість споруди пом’якшують декоративні відсилання до знаменитих будівель Флоренції.
Найпомітнішою деталлю стала смугаста кам’яна кладка. Чергування світлих і темніших горизонтальних поясів нагадує поліхромне оздоблення базиліки Санта-Марія-Новелла. У Флоренції такий прийом створює урочистий ритм і підкреслює пропорції фасаду. На Троєщині він перетворив громадську споруду на своєрідну архітектурну цитату, впізнавану навіть без прямого копіювання історичного прототипу.
Не менш виразно вирішено головний вхід. Пласка фасадна площина раптово розкривається ступінчастим заскленням, яке здіймається вгору й завершується скляним куполом. У ньому можна побачити художнє відлуння купола собору Санта-Марія-дель-Фйоре — головного символу Флоренції. Йдеться не про повторення конструкції Брунеллескі, а про використання самого образу купола як знака міста.
Контраст між важкими стінами та прозорим входом мав і практичне, і символічне значення. Кам’яний об’єм надавав кінотеатру монументальності, тоді як засклення відкривало будівлю назустріч відвідувачам. Увечері освітлене фоє перетворювалося на великий ліхтар, помітний серед житлової забудови. Так архітектура підкреслювала громадський характер споруди: це був не закритий палац культури, а доступне місце для всього району.
Важливою частиною задуму стали інтер’єри. Їх оформлювала художниця-монументалістка Ірина Перова. У пізньорадянській архітектурі кераміка, мозаїки, рельєфи та вітражі часто створювалися спеціально для конкретної будівлі. Вони не були випадковим декором, а мали формувати її унікальний образ і перетворювати типовий громадський простір на цілісний художній ансамбль.
На першому поверсі «Флоренції» стояв великий керамічний фонтан із рослинними мотивами. Вода й органічні форми контрастували з геометрією стін, створюючи у фоє спокійніший, майже парковий настрій. Проте фонтан проіснував недовго і зник уже через кілька років після відкриття. Сьогодні про нього нагадують переважно старі фотографії та спогади перших відвідувачів.
Краще збереглася серія круглих керамічних панно на другому поверсі. Ірина Перова зобразила на них краєвиди та архітектуру Києва і Флоренції. За формою вони нагадують медальйони або вікна, крізь які два міста ніби дивляться одне на одне. У цих роботах міжнародна символіка поєдналася з локальною пам’яттю, а кераміка надала композиціям теплоти й ручної пластичності.
Саме ці панно сьогодні є однією з найцінніших частин будівлі. Вони свідчать про час, коли архітектор і художник разом створювали образ громадського простору. Тому випадки, коли керамічні роботи закривають рекламними афішами, виглядають особливо прикро. Для реклами можна знайти інше місце, тоді як авторські панно є незамінною частиною інтер’єру.
Доля «Флоренції» вирізняється на тлі багатьох інших комунальних кінотеатрів Києва. Після 1990-х частина з них припинила роботу, була перебудована, занедбана або втратила первісне призначення. «Флоренція» продовжила приймати глядачів. Для Троєщини, яку часто помилково зображують лише як віддалений спальний район, збереження такого культурного осередку має особливе значення.
Стійкість кінотеатру пояснюється не тільки архітектурою. За десятиліття він став частиною особистої географії тисяч людей. Тут дивилися популярні фільми 1990-х і 2000-х, приходили класами на денні сеанси, чекали друзів на площі перед входом. Для одних «Флоренція» пов’язана з дитинством, для інших — із юністю або першими сімейними походами в кіно. Так будівля накопичила пам’ять, якої не можна створити штучною реконструкцією.
Водночас споруда потребує уважного ставлення. Кам’яні фасади, ступінчасте засклення, купол і керамічне оздоблення є частинами одного задуму. Випадкові ремонти, агресивна реклама або заміна матеріалів можуть поступово зруйнувати цілісність ансамблю. Особливо важливо берегти твори Ірини Перової, адже київське монументальне мистецтво другої половини ХХ століття вже зазнало значних втрат.
«Флоренція» цікава не як зменшена копія італійських храмів, а як київська інтерпретація далекого міста. Смугаста кладка, купольний силует і керамічні медальйони були переосмислені мовою модернізму та вписані у масштаб великого житлового району. Так на Троєщині з’явився своєрідний шматочок Італії, який став природною частиною місцевого середовища.
Кінотеатр стоїть на перетині кількох історій: міжнародних зв’язків Києва, розвитку Троєщини, пізньорадянської архітектури та культури масового кіноперегляду. Водночас це не музейний експонат, а жива будівля, яка продовжує виконувати первісну функцію. Саме можливість і сьогодні прийти сюди на фільм є найкращим способом зберегти споруду.
Серед панельного ландшафту «Флоренція» залишається архітектурним мостом між Києвом та Італією. Її фасади й інтер’єри нагадують, що навіть у великому житловому масиві можна створити будівлю не лише корисну, а й образну. Кінотеатр показує вигадані світи на екрані, але й сам давно став частиною міського сюжету, який продовжують його глядачі.