На схилах Щекавиці, серед старих київських пагорбів, сьогодні височіє мечеть «Ар-Рахма» — один із найпомітніших сучасних релігійних комплексів столиці. Її світлі стіни, високий мінарет і ступінчасті корпуси органічно продовжують рельєф місцевості, ніби споруда завжди була частиною цього краєвиду. Проте шлях до появи повноцінної київської мечеті тривав майже сто років і складався з невдалих проєктів, припиненого будівництва, пожежі, економічних криз та наполегливого прагнення мусульманської громади отримати власний храм.
Мусульмани жили в Києві задовго до появи першої мечеті. Значну частину громади становили волзькі татари, які приїздили до міста як торговці, ремісники, військові, службовці та робітники. На початку XX століття чисельність громади поступово зростала, однак спеціально збудованого молитовного будинку в неї не було. Для богослужінь доводилося використовувати пристосовані приміщення, що не відповідали ані потребам вірян, ані значенню громади у житті міста.
Перша постійна київська мечеть з’явилася лише у 1910-х роках. Вона містилася в орендованому дерев’яному особняку на вулиці Чорний Яр, неподалік перетину Лук’янівської та Олегівської. Називати цю будівлю мечеттю можна передусім за її призначенням, а не за архітектурою. Це був звичайний житловий будинок, який громада пристосувала для молитов, зустрічей та релігійних потреб. Він не мав мінарету, купола чи інших зовнішніх ознак ісламської сакральної споруди.
Попри скромність, цей дерев’яний особняк став важливим осередком життя київських мусульман. Тут збиралися на молитви, обговорювали справи громади, підтримували земляків і зберігали культурні традиції. Для людей, які не мали іншого постійного приміщення, будинок на Чорному Яру був не тимчасовим компромісом, а справжнім духовним центром. Водночас усі розуміли, що Києву потрібна повноцінна кам’яна мечеть, зведена спеціально для релігійного служіння.
Перший масштабний проєкт такого храму виник на початку XX століття. Будівництво планували розпочати на ділянці, де нині розташований Павлівський сквер. Це мало бути принципово нове для Києва архітектурне явище — окрема мусульманська сакральна споруда, здатна стати помітною частиною міського простору. Однак реалізація задуму від самого початку залежала від фінансових можливостей громади.
Більшість київських мусульман не належала до заможних верств. Кошти збирали за підписними листами, дозволяючи кожному пожертвувати посильну суму. Поступово громаді вдалося накопичити певний капітал і навіть замовити архітектурний проєкт. Проте розрахунки показали, що зібраних грошей недостатньо для завершення будівництва. Тоді виникла ідея залучити до збору мусульманські громади інших міст Російської імперії.
Для проведення загальноімперської кампанії був потрібен дозвіл центральної влади у Санкт-Петербурзі. Поки тривали звернення, погодження та очікування допомоги, час минав. Підтримки у необхідному обсязі громада так і не отримала. Приблизно у 1911–1914 роках на виділеній ділянці встигли закласти фундамент, але далі роботи не просунулися.
Забудовники того часу не могли роками утримувати землю з незавершеним об’єктом. Правила Російської імперії вимагали освоїти виділену ділянку протягом трьох років. Якщо будівництво не завершувалося або не демонструвало достатнього поступу, землю могли вилучити. Так і сталося з першим проєктом київської мечеті. Термін сплив, будівництво зупинилося, а фундамент залишився нагадуванням про задум, якому не судилося здійснитися.
Революції, війни та встановлення радянської влади остаточно відсунули ідею на десятиліття. У державі, де релігійні громади перебували під контролем і тиском, спорудження нового великого храму було практично неможливим. Київські мусульмани продовжували жити у місті, але їхня присутність майже не відображалася в архітектурі столиці.
Дерев’яний будинок на Чорному Яру, який колись виконував функції мечеті, пережив імперію, революцію, радянську добу та перші роки незалежності. Він простояв до 2005–2006 років, однак після пожежі був майже повністю знищений. Від споруди залишився лише цегляний брандмауер — вогнетривка стіна, яка мала перешкоджати поширенню полум’я на сусідні будинки. Цей самотній фрагмент став останнім матеріальним свідченням першої київської мечеті.
Друга спроба звести повноцінний мусульманський храм з’явилася вже після відновлення незалежності України. У середині 1990-х років для будівництва виділили ділянку біля старого мусульманського кладовища на Щекавиці. Місце мало не лише практичне, а й символічне значення. Новий храм мав постати поруч із територією, яка десятиліттями зберігала пам’ять про мусульманську громаду Києва.
Початковий проєкт розробили архітектори Олександр Комаровський і Сергій Бабушкін. Однак історія ніби повторювалася: знову головною перешкодою стали гроші. Економічна криза 1990-х, нестабільність і висока вартість робіт не дозволяли швидко реалізувати масштабний задум. Будівництво просувалося повільно, окремими етапами, залежно від надходження пожертв і доступних ресурсів.
На початку 2000-х навколо майданчика виник показовий епізод, пов’язаний із політичною ситуацією в Україні. Під час загострення кризи навколо справи Георгія Гонгадзе та падіння популярності президента Леоніда Кучми на будівництві з’явився великий банер, який повідомляв, що спорудження мечеті відбувається під його патронатом. Однак після терактів 11 вересня 2001 року у США міжнародне ставлення до ісламської тематики різко змінилося. Незабаром банер зник, хоча саме будівництво не припинилося.
Основний корпус поступово вдалося добудувати, але сучасного вигляду комплекс набув завдяки архітектору сирійського походження Рідвану Маджузабу. Він не просто завершив попередній проєкт, а значно розвинув його. Замість окремої молитовної споруди на Щекавиці сформувався великий ісламський культурний центр із мінаретом, додатковими корпусами та приміщеннями для релігійного, освітнього й громадського життя.
Будівництво завершили у грудні 2011 року. Комплекс отримав назву «Ар-Рахма», що перекладається з арабської як «милосердя». Так через століття здійснилася мрія громади, яка колись збирала невеликі пожертви за підписними листами та молилася в орендованому дерев’яному особняку.
Архітектура «Ар-Рахми» вирізняється тим, що не намагається придушити історичний ландшафт Щекавиці. Комплекс розташований на схилі, а його об’єми ніби піднімаються разом із пагорбом. Високий мінарет створює вертикальну домінанту, проте не сперечається з рельєфом старого Києва. Світлий фасад, аркові вікна, стриманий декор і ритмічна побудова корпусів надають споруді виразного східного характеру, не перетворюючи її на чужорідний елемент міста.
«Ар-Рахма» стала одним із небагатьох великих сучасних релігійних комплексів Києва, якому вдалося природно ввійти в історичне середовище. Вона нагадує, що архітектура столиці складається не лише з православних храмів, барокових дзвіниць, модерністських споруд і прибуткових будинків. Київ завжди був містом різних громад, культур і традицій, хоча не кожна з них мала можливість залишити помітний слід у його забудові.
Сьогодні між зниклим будинком на Чорному Яру та мечеттю на Щекавиці лежить майже століття. Від першої споруди залишився лише брандмауер, від першого кам’яного проєкту — історія незавершеного фундаменту. Проте обидві невдачі стали частиною тривалого шляху до появи «Ар-Рахми». Її мінарет височіє над Подолом не лише як архітектурна прикраса, а і як символ пам’яті, наполегливості та права громади бути видимою у просторі свого міста.
