Юрій Іллєнко — одна з найяскравіших постатей українського поетичного кіно, талановитий кінооператор і режисер, чия творча доля тісно пов’язана з Києвом. Народився він 18 липня 1936 року в Черкасах, але саме Київ став містом, де сформувалася його мистецька ідентичність, і містом, якому він присвятив велику частину своєї праці. Навчання у ВДІКу в Москві не відвернуло його від Києва: повернувшись, Іллєнко активно включився в творче життя столиці, працюючи на студії імені Довженка — місці, яке стало епіцентром новаторських пошуків у радянському та українському кінематографі 1960-х.
Його зірковий злет розпочався з операторської роботи над фільмом Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” (1964), що приніс українському кіно міжнародне визнання. Але саме в Києві Іллєнко став режисером, створивши свої найвідоміші фільми — “Криниця для спраглих” (1965), “Білий птах з чорною ознакою” (1971), “Мріяти і жити” (1986) та інші. У цих стрічках він відкрив нові художні можливості кіномови, зокрема працюючи з метафорикою, міфопоетикою та українським фольклорним кодом. “Криниця для спраглих”, знята у 1965 році, була заборонена на понад 20 років, і саме ця цензура показала силу його творчого голосу, що кидав виклик системі, хоч і народжувався в офіційній студії.
Київ був не лише місцем праці, а й середовищем натхнення. Тут Іллєнко писав свої сценарії, виступав на творчих вечорах, викладав у Київському театральному інституті (тепер — КНУТКіТ імені Карпенка-Карого), і тут пройшло його особисте та мистецьке життя. У столиці він зустрів і свою дружину — видатну актрису Людмилу Єфименко, яка знімалася в його фільмах і стала його однодумцем. Їхній син, Пилип Іллєнко, також пов’язав життя з кіно і Києвом, зокрема працюючи головою Держкіно України.
Іллєнко був не лише кіномитцем, а й інтелектуалом, мислителем, автором книжки “Парадигма” — філософського роману-сповіді, у якому він осмислював долю України, тоталітаризм, духовність. Його життєва й творча позиція була тісно пов’язана з національною ідентичністю, і саме в Києві він вів боротьбу за українське мистецтво в умовах русифікації та цензури. Наприкінці життя Іллєнко долучився й до політики — був депутатом Верховної Ради від Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, демонструючи, що митця не можна відокремити від громадянина.
Помер Юрій Іллєнко 15 червня 2010 року в Києві, де його й поховали — на Байковому кладовищі, поруч із іншими великими діячами культури. Київ був тим містом, яке він неодноразово фільмував, відчував і переосмислював, хоч і не в буквальному, а в символічному сенсі. Його Київ — це простір мислення, боротьби й краси.