На одному з оглядових майданчиків Щекавиці стоїть дивна бетонна композиція, яку важко не помітити. Трикутна призма, куб і циліндр розташовані так, ніби утворюють умовний вівтар або залишки невідомої споруди. На тлі схилів, старого кладовища, Подолу й дніпровських далей ці прості форми здаються частиною значно давнішої історії. Саме тому навколо них виникли перекази про язичницьке капище, сатанинське святилище та майстра, який нібито залишив тут таємний знак.
Щекавиця сама підштовхує уяву до подібних версій. Це один із найдавніших київських пагорбів, пов’язаний із літописними оповідями, похованнями та легендами про князя Щека. Тут проходили старі дороги, змінювалися поселення, виникали кладовища, а стрімкі схили довго залишалися напівдикими. Навіть удень гора зберігає відчуття відокремленості від міста, а в тумані або сутінках знайомі обриси легко перетворюються на декорації до містичної історії.
Найпоширеніша легенда називає бетонні фігури залишками сучасного язичницького святилища. Трикутник у такому тлумаченні означає вогонь, куб — землю, а циліндр — коло життя або сонце. Прихильники містичної версії вважають, що об’єкти спеціально зорієнтовані за сторонами світу, а між ними проводили обряди. Жодних доказів існування тут постійного капища немає, проте символічність геометричних форм дозволяє щоразу вигадувати нові пояснення.
Інша версія розповідає про сатанинське святилище, куди вночі приходили таємні групи, запалювали свічки й залишали знаки на бетоні. Подібні історії часто виникають навколо незрозумілих міських об’єктів. Графіті, сліди вогнищ і випадкові предмети починають сприйматися як докази ритуалів, хоча зазвичай свідчать лише про присутність молодіжних компаній або шукачів гострих вражень.
Найколоритніший переказ пов’язаний з автором композиції. За міською легендою, її створив загадковий одноокий і німий майстер. Він нібито самотужки встановив бетонні форми, а потім безслідно зник. В одних версіях він був відлюдником, в інших — хранителем давнього знання, який передав послання через геометрію. Образ мовчазного творця, позбавленого одного ока, легко асоціюється з міфологічним провидцем, що бачить більше за звичайних людей.
Реальна історія бетонного «капища» набагато прозаїчніша, хоча не менш цікава. Композиція з’явилася приблизно у 2003–2004 роках. Її створила група молодих художників — випускників Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Вони працювали в авангардному напрямі та експериментували з тим, як сучасне мистецтво може взаємодіяти з київським ландшафтом.
Трикутна призма, куб і циліндр були обрані як базові геометричні об’єми. У навчанні художників такі форми використовують для вивчення перспективи, світла, тіні та просторової композиції. Перенесені з академічної майстерні на вершину пагорба, вони втратили звичний навчальний зміст і почали виглядати як знаки невідомої системи. Саме ця зміна контексту перетворила художній експеримент на джерело легенд.
Подібні інсталяції створювали й на інших київських висотах — Старокиївській та Замковій горах, а також на відрогах міських пагорбів. Ідея полягала в тому, щоб позначити простір сучасними об’єктами, які вступають у діалог із давнім рельєфом. Більшість таких робіт зникла або залишилася майже непоміченою. Композиції на Щекавиці пощастило більше: вона опинилася на популярному оглядовому майданчику й поступово стала частиною місцевої міфології.
Поряд із бетонними формами розташований тріангуляційний знак. Такі об’єкти використовували геодезисти й картографи для точного визначення координат, відстаней і висот. Мережа тріангуляційних пунктів дозволяла створювати карти ще до появи супутникової навігації. Для непідготовленого спостерігача конструкція на вершині гори також може здаватися загадковим символом, хоча її призначення цілком практичне.
Близько дванадцяти років тому хтось установив на цьому знаку хрест. Так інженерний об’єкт отримав нове значення, не передбачене його творцями. Поряд опинилися одразу кілька шарів міської культури: геодезичний знак, християнський символ, сучасна художня інсталяція та легенди про язичницькі й сатанинські обряди. Кожен новий елемент не пояснював попередній, а лише посилював загадковість місця.
У цьому й полягає особливість київських урбаністичних міфів. Для їх появи не обов’язково потрібна справжня давня таємниця. Достатньо незвичного об’єкта, неповної інформації та місця з виразною історичною атмосферою. Люди починають заповнювати прогалини власними версіями, а переказ, повторений десятки разів, поступово сприймається як факт.
Бетонна композиція на Щекавиці не є стародавнім капищем і не має підтвердженого зв’язку з таємними культами. Проте це не робить її менш важливою для міста. За два десятиліття вона стала прикладом того, як сучасне мистецтво може втратити авторське пояснення й почати жити незалежним життям. Художники створили просторовий експеримент, а Київ перетворив його на легенду.
Сьогодні три бетонні фігури залишаються своєрідним екраном для міської уяви. Хтось бачить у них лише авангардну композицію, хтось — символи стихій, а хтось приходить на гору вночі, щоб відчути атмосферу забороненого місця. І хоча справжнє походження об’єкта відоме, легенди навряд чи зникнуть. Щекавиця надто давня, а її краєвиди надто виразні, щоб геометричні фігури залишалися просто бетоном.