Щекавиця належить до тих київських місць, де минуле майже фізично відчувається під ногами. Сьогодні гора сприймається як частина звичного міського ландшафту: житлові будинки, дороги, зарослі схили та краєвиди на Поділ. Проте протягом століть ця територія була пов’язана з епідеміями, масовими похованнями й пам’яттю різних громад. Саме тут виник один із найстаріших міських некрополів Києва, а в роки німецької окупації з’явився мусульманський сектор, історія якого й досі оповита суперечливими переказами.
Щекавицьке кладовище постало після чуми 1770 року, яка особливо сильно вдарила по Подолу. За різними оцінками, епідемія забрала від шести до десяти тисяч життів. Для тодішнього Києва це була катастрофа, адже впорядкованої системи міських поховань фактично не існувало. Заможних людей зазвичай ховали при монастирях і церквах, а бідні могли облаштовувати могили біля власних осель. Під час масової смертності така практика стала небезпечною: місця бракувало, поховання виникали стихійно, а страх перед поширенням хвороби зростав.
Після епідемії з’явилася потреба у великому муніципальному кладовищі, винесеному за межі щільної забудови. Після указу Катерини II для нього обрали гору Щекавицю. Відтоді її схили стали місцем останнього спочинку тисяч киян. Пам’ять про призначення території зберігала навіть топоніміка: сучасна Олегівська вулиця до 1869 року називалася Погребальною.
Упродовж десятиліть кладовище розросталося, змінювало межі й поступово втрачало первісний порядок. Частину могил поглинала рослинність, інші руйнували час, зсуви та міські перебудови. Щекавиця дедалі більше перетворювалася у народній уяві на межу між містом живих і містом мертвих. Реальні поховання тут переплелися з переказами про давні капища, язичницькі обряди та незрозумілі явища на схилах. Поява на горі ідола лише посилила відчуття, що це місце має власну атмосферу.
Мусульманські поховання з’явилися на Щекавиці значно пізніше. До Другої світової війни київських мусульман ховали на Дорогожичах, поряд із єврейським кладовищем, на території сучасного телецентру. Для татарської громади це було усталене місце пам’яті, однак до 1942 року вільних ділянок майже не залишилося. Київ перебував під німецькою окупацією, тому рішення щодо нового цвинтаря залежало від окупаційної адміністрації.
Татарська громада звернулася до влади з проханням виділити нову територію для поховань. Дозвіл було отримано, а мусульманський сектор облаштували на Щекавиці. Проте перше поховання одразу породило суперечливу історію. За переказами, першою людиною, яку там поховали, став офіцер одного з колабораційних формувань, якого згодом називали офіцером власівської армії. Він не належав до київської татарської громади, що домагалася створення кладовища.
Цей випадок пояснювали тим, що окупаційна влада скористалася своєрідним «правом першого поховання», підкресливши, хто контролював місто й новий цвинтар. Для громади це мало вигляд гіркої насмішки: місце, отримане для власних релігійних потреб, відкрилося могилою людини, пов’язаної з військовими структурами окупаційної доби. Документальних подробиць збереглося мало, тому історія швидко набула рис міської легенди. У різних переказах змінювалися деталі, але незмінним залишався образ чужої могили, з якої почалася історія мусульманського сектору.
Надалі кладовище використовували за призначенням. Тут ховали київських татар та інших мусульман, дотримуючись релігійних звичаїв. На надгробках з’являлися арабські написи, півмісяці, імена й дати. Для родин це місце було не просто цвинтарем, а доказом тривалої присутності мусульман у Києві.
За радянських часів релігійне значення старих некрополів поступово витіснялося з публічної пам’яті. Щекавиця втрачала вигляд цілісного кладовища: межі ставали нечіткими, поховання занепадали, надгробки руйнувалися або зникали. Мусульманський сектор залишався чинним приблизно до середини 1970-х років. Коли вільні місця закінчилися, нові поховання почали здійснювати вже на Берковецькому кладовищі.
Відтоді Щекавицький мусульманський цвинтар перетворився на тихий уламок минулого. Сліди некрополя легко не помітити серед дерев, схилів, стежок і сучасної забудови. Проте під цією землею поруч опинилися жертви чуми XVIII століття, мешканці дореволюційного Києва, представники татарської громади та люди, чиї біографії були зламані війною й окупацією.
Саме ця багатошаровість зробила Щекавицю одним із найбільш міфологізованих місць столиці. Тут розповідають про дивні звуки вночі, тіні між деревами й відчуття чужої присутності на старих стежках. Перевірити такі історії неможливо, але народжуються вони не на порожньому місці. Гора понад два століття була простором, куди місто приносило своїх померлих, а потім поступово забувало про них.
Мусульманський сектор нагадує, що Київ ніколи не був містом лише однієї культури чи релігії. Татарська громада, яка домоглася окремої ділянки в найтемніші роки окупації, залишила на Щекавиці власний слід. Навіть якщо надгробки зникають, а точні межі кладовища стираються, пам’ять продовжує існувати у родинних переказах, архівах і самій атмосфері гори.
Коли над Подолом згущується туман, Щекавиця знову здається відокремленою від решти Києва. Місто шумить унизу, а старий цвинтар мовчить. У цій тиші зливаються чумний XVIII століття, окупаційний 1942 рік, радянські десятиліття і сучасність. Можливо, головна таємниця гори полягає не у примарах, а в тому, скільки людських історій залишилося тут без імен, пам’ятників і тих, хто міг би їх розповісти.
