На вулиці Василя Липківського, яку старші кияни ще добре пам’ятають під назвою Урицького, колись стояла будівля, що майже дев’ять десятиліть була частиною повсякденного життя Солом’янки. Її не прикрашали шпилі, колони чи химерні барельєфи, вона не належала до парадної архітектури столиці й рідко потрапляла на туристичні листівки. Проте Солом’янська лазня була одним із тих місць, без яких неможливо уявити справжню історію міста — історію не урочисту, а побутову, наповнену парою, запахом мокрого дерева, гомоном відвідувачів і десятками маленьких людських таємниць.
Лазню звели 1934 року в стилі конструктивізму. Для Києва того часу це була третя міська лазня, споруджена вже за радянської влади. Її архітектура відповідала новій епосі: прості геометричні форми, чітке функціональне планування, мінімум декору й повне підпорядкування споруди практичним потребам. Конструктивізм мав демонструвати, що сучасне місто здатне створювати зручні громадські простори для великої кількості людей, і лазня на Солом’янці стала одним із таких проєктів.
У 1930-х роках власна ванна кімната залишалася недосяжною розкішшю для значної частини киян. У багатьох старих будинках не було нормального водопостачання, гарячої води або навіть каналізації. Тому районна лазня виконувала значно важливішу роль, ніж сучасна сауна чи розважальний комплекс. Сюди приходили не лише відпочити, а насамперед помитися, випрати речі, привести до ладу дітей, зустріти знайомих і дізнатися останні новини. За зачиненими дверима парилень обговорювали сімейні справи, роботу, ціни, сусідів, міські чутки та події, про які не завжди наважувалися говорити на вулиці.
Солом’янська лазня вважалася технічно досконалішою за дві попередні київські лазні радянського періоду. Її обладнання орієнтували на досвід великих комплексів Москви та Ленінграда. Окрім загальних приміщень, тут облаштували окремі ванні й душові кабіни, що давало відвідувачам більше приватності. Для мешканців району це було відчутною ознакою міського прогресу: звичайна гігієнічна процедура перетворювалася на впорядкований ритуал із роздягальнями, душами, парою та відпочинком після гарячої води.
Десятиліттями будівля змінювалася разом із Солом’янкою. Навколо виростали нові житлові будинки, перебудовувалися вулиці, зникали старі садиби, а лазня продовжувала працювати за первісним призначенням. Уже у XXI столітті вона була відома під назвою «Гаряча фіночка». Тут діяли дві парилки, турецька сауна, басейн із системою очищення води, кімнати відпочинку, кухня, бар і послуги масажиста. Бар та спорт-бар зберігали назву «Солом’янка», ніби нагадуючи, що за новими вивісками все ще ховається стара районна лазня 1934 року.
Такі місця майже завжди обростають власним фольклором. У лазні люди залишають верхній одяг, звичні соціальні ролі й частину повсякденної обережності. Саме тому тут народжуються історії, які роками передаються як кумедні міські легенди. Одну з них згадували працівниці сусідньої будівлі на колишній вулиці Урицького. Одного зимового дня вони почули здивований вигук і побачили на балконі лазні абсолютно голого чоловіка. Він спокійно вийшов на мороз, закурив і, здається, зовсім не переймався тим, що відбувається навколо. Лише помітивши десяток жіночих очей у вікнах навпроти, відвідувач збагнув, що став головним героєм несподіваної вистави, і поспішно зник усередині.
Цей короткий епізод пережив саму будівлю. Його ще довго згадували жартами, а випадковий курець став одним із останніх живих образів старої лазні. У цьому й полягає дивна природа міської пам’яті: офіційні дати стираються, архівні документи губляться, а кількасекундна сцена на зимовому балконі залишається в пам’яті очевидців на багато років.
На межі 2016 і 2017 років Солом’янську лазню знесли. Роботи відбувалися взимку й завершувалися вже тоді, коли місто чекало на ранню весну. Для когось це була лише застаріла споруда, що поступилася місцем сучасній забудові. Для інших — втрата важливого фрагмента району, пов’язаного з дитинством, батьками, суботніми походами до парилки та знайомими обличчями. На ділянці, де колись підіймалася пара, згодом з’явився житловий комплекс, і нові мешканці можуть навіть не здогадуватися, скільки голосів, сміху й приватних розмов зберігало це місце.
Від лазні не залишилося виразної архітектурної домінанти, але її відсутність сама стала частиною міського пейзажу. Старі фотографії показують сувору конструктивістську будівлю, спогади повертають запах гарячої пари, а історія про оголеного курця додає їй майже театрального фіналу. Здається, ніби перед зникненням лазня востаннє нагадала сусіднім будинкам про свою особливу, трохи абсурдну й дуже людську атмосферу.
Сьогодні Солом’янська лазня існує лише у пам’яті тих, хто встиг переступити її поріг або щодня бачив її з вікна. Та саме такі зниклі місця створюють невидиму карту Києва. Під новими фасадами, дворами й підземними паркінгами продовжують жити старі маршрути, звички та історії. І, можливо, холодними зимовими вечорами, коли над Липківського здіймається легкий туман, комусь і досі ввижається пара зі старої лазні та силует чоловіка, який необачно вийшов закурити на балкон.
