Київ — місто з багатовіковою історією, яке формували не лише князі, політики чи воєначальники, а й жінки, чиї вчинки й рішення впливали на його долю. Від легендарної Либеді, що увійшла в літопис як співзасновниця столиці, до княгині Ольги, яка запровадила державні реформи, та освіченої Янки Всеволодівни, яка відкрила першу школу для дівчат, – жіночий слід у житті Києва відчутний у кожній епосі. Меценатки, правительки, поетеси, художниці й борчині за свободу залишили по собі спадщину, яка визначає обличчя міста й сьогодні. Ця добірка розповідає про вісім жінок, що змінили Київ — своїми реформами, архітектурними ініціативами, культурними проєктами чи громадянською мужністю. Їхні імена стали символами різних століть, але всіх їх об’єднує одне: вони зробили Київ сильнішим, красивішим і духовно багатшим.
Княгиня Ольга (бл. 890–969, регентка Київської Русі в 945–964 роках) – видатна правителька, яка першою серед київських князів прийняла християнство.
Після загибелі чоловіка князя Ігоря вона зосередила у своїх руках владу та провела державні реформи: ліквідувала племінне княжіння деревлян і запровадила чіткий порядок збору данини, організувавши по всій країні князівські «погости» та судові осередки. Ольга стала фундаторкою християнських храмів у Києві – за її наказом було споруджено церкви на місці колишніх язичницьких ідолів, зокрема закладено Микільську церкву над могилою Аскольда та, ймовірно, перший дерев’яний храм святої Софії. Її правління забезпечило стабільність у Києві для малолітнього спадкоємця Святослава, а особиста відданість християнству підготувала ґрунт для подальшого хрещення Русі її онуком Володимиром Великим.
Янка (Анна) Всеволодівна (бл. 1050-ті – 1112, княжна Київської Русі, черниця) – дочка князя Всеволода Ярославича
Анна зробила вагомий внесок у розвиток освіти і духовного життя Києва наприкінці XI століття. У 1086 році її батько заснував у Києві Андріївський жіночий монастир, настоятелькою якого стала Анна Всеволодівна. Саме при цьому монастирі, за літописними відомостями, Янка відкрила першу в історії Русі школу для дівчат, де навчали грамоті, співам і рукоділлю. Як активна учасниця церковно-політичного життя, вона також очолювала посольство до Візантії для призначення нового митрополита, сприяючи зміцненню зв’язків Києва з Константинополем.
Либідь (легендарна князівна, часи заснування Києва, V століття за переказами) – у давньоруському літописі постає сестрою трьох братів-засновників міста: Кия, Щека і Хорива.
За легендою, брати назвали нове місто на честь старшого брата Кия, а річку, що протікає містом, – на честь сестри Либеді. Хоч Либідь є напівміфічною постаттю, її ім’я міцно увійшло в культурний простір Києва: на честь Либеді названо одну з малих річок міста (притоку Дніпра), а в народній пам’яті вона символізує жіноче начало в легенді про заснування столиці. Образ Либеді увічнено в київській скульптурі (монумент «Засновники Києва») та топоніміці, що підкреслює її символічний вплив на історичну свідомість киян.
Галшка Гулевичівна (Єлизавета Гулевич, бл. 1577–1642, меценатка доби Речі Посполитої) – шляхтянка, яка стала однією з фундаторок Києво-Могилянської академії та розвитку освіти в Києві на початку XVII століття.
15 жовтня 1615 року вона підписала дарчу грамоту, за якою передала свою київську садибу з землями для заснування Богоявленського монастиря, шпиталю та братської школи для дітей різних станів. Ця братська школа на Подолі, відкрита завдяки її пожертві, згодом переросла в Київську академію – провідний освітній та науковий осередок України. Меценатська діяльність Галшки Гулевичівни сприяла розвитку української культури й православної освіти в Києві, заклавши основи для формування інтелектуального середовища міста в наступні століття.
Єлизавета Петрівна (1709–1762, імператриця Російської імперії, роки правління 1741–1762) – монархиня, за правління якої Київ збагатився визначними пам’ятками барокової архітектури.
Під час відвідування Києва у 1744 році імператриця наказала звести на Андріївській горі величний храм на честь апостола Андрія Первозванного, в пам’ять про легендарне пророцтво апостола щодо заснування тут великого міста. Андріївську церкву було збудовано за її наказом (проєкт архітектора Бартоломео Растреллі) і завершено 1754 року; за переказами, Єлизавета особисто заклала перші камені у фундамент цієї церкви. Також за її ініціативи поруч було споруджено імператорський палац (нині Маріїнський палац), що мало перетворити Київ на важливий центр імперії. Діяльність Єлизавети сприяла архітектурному розквіту Києва в середині XVIII століття – місто збагатилося храмами і палацами, які й досі визначають його історичний ландшафт.
Варвара Ханенко (Терещенко) (1852–1922, колекціонерка та благодійниця кінця XIX – початку XX ст.) – меценатка, яка зробила неоціненний внесок у розвиток музейної справи та культури Києва.
Разом із чоловіком Богданом Ханенком вона протягом життя зібрала унікальну колекцію творів мистецтва Європи та Азії, одну з найбагатших у Східній Європі. Головною метою подружжя було створення в Києві музею світового мистецтва, і після смерті чоловіка Варвара здійснила цю мрію: у грудні 1918 року вона передала всю їхню колекцію, київський особняк та бібліотеку у дар Українській академії наук. На основі цього дару 1919 року було відкрито Музей мистецтв (тепер Національний музей імені Богдана та Варвари Ханенків), що ознаменувало появу в Києві провідного осередку культурної спадщини. Завдяки Варварі Ханенко Київ отримав світового рівня музей, який і донині зберігає та експонує найзначніші колекції образотворчого мистецтва, збагачуючи культурне життя міста.
Леся Українка (Лариса Косач, 1871–1913, поетеса і громадська діячка) – видатна письменниця, чия творча і громадська діяльність суттєво вплинула на культурний розвиток Києва і всієї України на рубежі XIX–XX століть.
У 1880-х роках родина Косачів переїхала до Києва, і молода Леся швидко долучилася до інтелектуального життя міста: вона стала співзасновницею київського літературного гуртка «Плеяда», що об’єднував українських письменників і сприяв розвитку національної літератури. Проживаючи в Києві, Леся Українка брала участь у діяльності культурно-просвітницьких організацій (зокрема товариства «Просвіта»), видавала свої збірки поезій та перекладів, які частково виходили друком у Києві. Її поетичний доробок, драматичні твори та активна позиція в боротьбі за права української мови й культури сформували нові ідеали та надихнули покоління киян національною самосвідомістю. Пам’ять про Лесю Українку увічнена в Києві назвою вулиці, встановленням пам’ятників та створенням літературно-меморіального музею, що свідчить про її визначальний культурний вплив на місто.
Алла Горська (1929–1970, художниця, правозахисниця, діячка шістдесятництва)
Алла Горська була однією з найяскравіших представниць українського мистецького авангарду 1960-х років у Києві. Вона брала активну участь у створенні монументальних мозаїк і вітражів для громадських будівель міста (зокрема Київського університету та Палацу культури), прагнучи поєднати сучасне мистецтво з українською традицією. Горська стала однією з лідерок руху шістдесятників: брала участь у протестах проти переслідувань української інтелігенції, співпрацювала з Іваном Світличним, Василем Стусом, Ліною Костенко.
У 1965 році вона підписала відоме «Лист-протест 139» до Верховної Ради УРСР, де виступила проти політичних репресій. Алла Горська жила і працювала у Києві, і саме тут розгорнулась її творча й громадська діяльність. Її трагічна загибель у 1970 році, яку багато хто пов’язує з радянськими спецслужбами, зробила її символом мистецького опору. Сьогодні її ім’я увічнене в київських меморіальних дошках, виставках і в історії української культури як символ свободи й громадянської мужності.
Історія Києва — це мозаїка, складена з безлічі доль, і серед них особливе місце займають жінки. Вони були правительками й просвітницями, меценатками й митцями, борчинями за правду й свободу. Їхні вчинки визначали розвиток міста так само, як і дії чоловіків — часом непомітно, але незворотно.
Княгиня Ольга заклала основи державності, Галшка Гулевичівна подарувала місту майбутню академію, Варвара Ханенко — світового рівня музей, Леся Українка та Алла Горська — культурний і моральний дороговказ. Ці жінки довели, що сила Києва — у багатоголоссі, у поєднанні різних характерів і талантів. Звертаючись до їхніх імен, ми не лише вшановуємо минуле, а й нагадуємо собі, що майбутнє столиці залежить від активності та сміливості сучасних киянок. Київ, як і століття тому, залишається містом, яке творять люди — і серед них завжди є жінки, здатні змінювати хід історії.