У мистецькому житті Києва є постаті, які водночас мовчазні та промовисті. Їхня присутність не завжди яскраво афішована, але їхні роботи живуть довше за виставки, критиків і навіть державні системи. Однією з таких постатей є Ніна Петрівна Бондаренко — українська художниця, майстер декоративно-прикладного мистецтва, талановитий пейзажист, яка зберегла дух українського текстилю та природи у своїх полотнах. Її творчий шлях — це історія невпинної праці, глибокого зв’язку з рідним Києвом і постійного оновлення художньої мови.
Ніна Бондаренко народилася 27 березня 1941 року в Києві — місті, що стало для неї не лише батьківщиною, а й невичерпним джерелом натхнення. Дитинство пройшло на Подолі, районі, який зберіг найбільш живу київську автентику. Саме ця атмосфера, старі дворики, тиша київських дворів та шум Дніпра залишилися з нею на все життя.
Починаючи з 1956 року вона навчалася у Київському училищі прикладного мистецтва (тепер — Інститут імені Михайла Бойчука). Спеціалізувалася на художньому текстилі — художньому ткацтві. Її вчителями були такі відомі постаті, як І. Сібіберт, В. Садов, Н. Вовк, А. Казанцев, які сформували у майбутньої художниці глибоке розуміння традиції, кольору й композиції. Це були не просто технічні знання — це була школа естетичного мислення.
Після закінчення навчання Ніну Бондаренко було направлено на Дарницький шовковий комбінат — один із найпотужніших підприємств у галузі текстильного виробництва. Там вона пропрацювала понад 35 років, створюючи набійки та ескізи для художнього текстилю. Водночас це була й важка праця, і зона художнього експерименту. У радянські часи декоративно-прикладне мистецтво було потужним інструментом «великої культури», і Бондаренко вдалося не лише зберегти національні мотиви в офіційному дискурсі, але й розвинути їх у нових формах.
Саме в той період вона створила унікальну колекцію зразків національних орнаментів ручної вибійки, а також працювала над інтер’єрними проєктами, як-от батик «Джерело» для музею Марії Заньковецької або «Садок» для будинку-музею Катерини Білокур у Яготині.
Із 1991 року, коли радикально змінилась соціальна та культурна ситуація в Україні, Ніна Бондаренко звернулася до живопису. Вона створює численні пейзажі з Криму, Тунісу, Карпат, київських околиць, українських сіл. Природа у її виконанні — не просто фон, а жива, сакральна субстанція, в якій приховано глибокий внутрішній зміст.
Особливу увагу привертає серія «Весна в Криму» (2018–2021), створена зі спогадів. У цих роботах Крим — це не географія, а туга, любов, пам’ять, закарбована пензлем.
Цікаво, що свої роботи вона підписує трьома прізвищами — Бондаренко, Муненко, Музиченко. Це художній жест, який говорить про складну ідентичність митця, злиту з різними віхами життя, родинними зв’язками, внутрішніми перетвореннями.
Попри численні поїздки, пленери, виставки в Канаді, США, Франції, Тунісі, Польщі, Росії, Київ залишався основним центром тяжіння. У Києві відбувалися її найзначніші персональні виставки, у тому числі у «Шоколадному будинку», Національному музеї українського декоративного мистецтва, Київській картинній галереї, Музеї сучасного мистецтва України. У 2021 році до 80-річчя художниці була відкрита виставка «Мій Крим. Крим — Україна» в Лаврі, а в 2024 році — «Крила України» на Лаврській, 9.
Київ — не просто місце, де Бондаренко живе й працює. Це місто — постійний герой її творчості: вулиці, пагорби, Дніпро, вечірнє світло, архітектура — все це перетворюється на візуальні символи, що створюють її власний художній Київ.
З 1963 року Ніна Бондаренко взяла участь у понад 120 виставках, серед яких були всесоюзні, республіканські, міжнародні, галузеві. Серед знакових — «Експо-67» у Канаді, участь у Артекспо Нью-Йорк (2016), виставки в штаб-квартирі ЮНЕСКО, численні пленери у Тунісі, Словаччині, Польщі, Італії.
Неймовірна кількість подій у Києві: художні ярмарки в Українському домі, виставки в «Лаврі», Триєнале живопису, проєкти «Мальовнича Україна», «Шляхами творчості», виставки до Революції Гідності, благодійні акції на підтримку бійців АТО.
Її картини та текстильні роботи зберігаються у десятках музеїв України: Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Музеї Марії Заньковецької, Київській картинній галереї, Запорізькому, Херсонському, Вінницькому, Чернігівському музеях, у Торонто (Канада), у музеї Чехова в Сумах. Важливо, що її доробок постійно експонується — це живе мистецтво, а не архів.
Ніна Бондаренко — не просто учасниця виставок. Її творчість поєднує давні українські художні традиції з сучасною образною мовою. Вона вдало поєднує декоративність із глибинною ліричністю, природну гармонію з людськими емоціями, етнічну стилістику з універсальними символами.
Її спадщина — це не лише полотна й тканини, а й ціла школа бачення, розуміння природи, міста, жінки в мистецтві. Вона зберегла український текстиль як художній жанр, піднесла пейзаж до рівня духовного досвіду, створила власну візуальну мову.