Музей видатних діячів української культури — це не один будинок і не статичний набір вітрин, а ціла камерна територія пам’яті, де зібрано відчуття Києва рубежу XIX–XX століть. Заснований у 1987 році, комплекс виник з логіки місця: саме тут, на тодішній Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського), жили поряд родини Лесі Українки, Миколи Лисенка й Михайла Старицького. Їхня дружба, обмін ідеями і спільна громадянська позиція створили культурне середовище, яке сучасники називали українським Парнасом. Сьогодні музей акуратно відтворює інтер’єри меморіальних помешкань, зберігає архіви й артефакти і водночас мислить себе живим центром — з подіями, дискусіями, конкурсами та планами розвитку.
Вхід у цю «оазу» починається з тиші дворів і кроків дерев’яними сходами, що ведуть до квартир, де ніби ще теплі клавіші рояля і недописані листи. У меморіальній квартирі Лесі Українки за №97 на Саксаганського відтворено п’ять кімнат, у яких родина Косачів мешкала в 1899–1909 роках. Тут важлива не лише точність — вона обґрунтована архівними документами, світлинами кінця XIX – початку XX століття і детальними спогадами Ізидори Косач-Борисової, наймолодшої сестри поетеси. Інтер’єри дають уявлення про стиль життя української інтелігенції: типові меблі доби, предмети побуту, прижиттєві портрети Лесі пензля Фотія Красицького, рукописи і видання. Стримаєш дихання в передпокої і ніби чуєш, як віддаляється крок Олени Пчілки, як у кімнаті «Микосевій» мерехтить свіже чорнило. Літературна експозиція на другому поверсі розгортає життєпис поетеси, підкреслюючи контекст родини Драгоманових і широти європейських контактів.
Два будинки далі — світ Миколи Лисенка під №95-Б. Експозиція працює з 1980 року і опирається на творчий архів композитора, подарунки нащадків та експонати театрального музею. У вітальні — концертний «Blüthner» і портрет Лисенка роботи Йосипа Куриласа в різьбленій рамі; в кабінеті — більшість меморіальних меблів і особистих речей. На стінах — частина колекції народних інструментів: ліра, торбан, цимбали, кобза. Тут уявно звучать ескізи до «Тараса Бульби», «Енеїди», обробки народних пісень і музика до «Кобзаря». Сім залів літературної частини вибудовують траєкторію митця від фольклорних студій до національної музичної сцени.
Під №93 — простір Михайла Старицького, відкритий після тривалої реставрації в серпні 2002 року. Його серцевина — меморіальна квартира з вітальнею, кабінетом, їдальнею і кімнатою старшої доньки Марії. Фундатором змісту стала родина: понад 15 тисяч одиниць зберігання, передані онукою Іриною Стешенко. Серед реліквій — письмовий стіл, крісло, шаховий столик, ікона «Спас Недріманний», прижиттєві портрети Старицького і його близьких, рукописи та першодруки. Особлива тема — «Продовження сімейних традицій»: окремі кімнати присвячені дітям і онукам драматурга, які продовжили справу корифея української сцени й задали горизонт дії на наступні покоління.
Музей не існує лише в минулому часі: у його програмі — літературні та музичні вечори в рамках клубу «Родина», конкурс молодих поетів «Надія», конкурс юних художників «Візія», щорічний науковий семінар про роль визначних особистостей у формуванні національної самосвідомості. Фондова збірка постійно зростає, стаючи підґрунтям для досліджень і кураторських проектів. Вектор розвитку — перетворити заповідну територію на сучасний мистецький кампус: театральний і кінозали, технічно обладнана наукова бібліотека, літній амфітеатр, художні майстерні. Це продовження ідеї синтезу — література, музика, театр і народне мистецтво як мова однієї культури.
Важливою частиною комплексу має стати музей Панаса Саксаганського у меморіальному будинку №96 на Жилянській. Дім, де актор жив з 1912 року до смерті, зазнав значних руйнувань внаслідок російського ракетного удару 10.10.2022. Сьогодні там тривають відновлювальні роботи і підготовка до розміщення експозиції: збережено особисті речі, документи, листи, живопис. Цей проєкт надає музейному кварталу нової осі — театральної — і водночас засвідчує, що збереження культурної спадщини стало питанням стійкості міста під час війни.
Окремою лінією розвивається музей «Іван Франко і Київ», започаткований 27 серпня 2006 року і задуманий у будинку №93-б, що колись належав члену Старої громади Миколі Гвоздику. Тематична логіка очевидна: Франко підтримував сталі зв’язки з київськими діячами — Лисенком, Старицьким, родиною Косачів-Драгоманових; план експозиції вибудовується довкола його приїздів 1885, 1886 і 1909 років і доводить, що «камінний господар» модерної української думки мав у Києві не лише адреси, а й інтелектуальний дім. Блоки «Франко і Стара громада», «Франко і київські видавництва», «Одруження Івана Франка» фіксують конкретні сюжети, через які видно мережу співдії діячів Наддніпрянщини.
Стратегія музею — не вшановувати імена ізольовано, а показувати спільнотворчу силу культури. Саме в тісному сусідстві квартир і в безперервності подій народжується відчуття цілісності: музика Лисенка слухається пліч-о-пліч з голосом Лесі, театральний темперамент Старицького резонує з громадянською риторикою Франка, а майбутня присутність Саксаганського замикає коло сцени. У цьому сенсі музей — не лише «охоронна зона», а й лабораторія сучасності: тут випробовують моделі участі містян у спадщині, працюють з молоддю, поєднують науку й творення сенсів. Київ отримує не просто комплекс меморіальних будинків, а міську інституцію, що навчає дивитися в минуле як у ресурс майбутнього.