Серед київських будівель, які вміють дивувати навіть досвідчених поціновувачів міської архітектури, особливе місце займає дім-колодязь на Терещенківській. Це не просто житловий будинок, а унікальна памʼятка міського модерну й неокласики, тісно пов’язана з історією меценатської родини Ханенків, що залишила глибокий слід у культурному просторі Києва. Сьогодні повз нього проходять тисячі містян, однак лише одиниці знають, яка складна та багатошарова історія стоїть за суворим сірим фасадом, який піднімається над вулицею немов окрема архітектурна держава.
У другій половині XIX століття ділянка під сучасним №13 належала колезькому секретарю Липку-Парафіївському. Тут стояв триповерховий кам’яний будинок, зведений у 1876–1878 роках архітектором Володимиром Ніколаєвим — представником київської школи, що формувала тогочасний вигляд міста. Будівля була стриманою, але солідною, однак у 1888 році її доля різко змінилася: садибу разом із сусідніми №15 і №17 придбав відомий підприємець і доброчинець Микола Терещенко. Він викупив квартал, який через борги змушена була продати його попередня власниця Аделаїда Сулімовська. Надалі всі три садиби були заповідані дочкам Терещенка: Ользі, Єфросинії та Варварі.
Саме з іменем Варвари Ханенко — видатної колекціонерки, співзасновниці Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків — і пов’язана поява нового будинку на місці старої споруди. У 1913 році її чоловік Богдан Ханенко викупив і будинок №13, оформивши його на Варвару. Тоді ж ухвалили рішення знести триповерхову споруду та звести натомість дохідний шестиповерховий будинок за проєктом архітектора Павла Андрєєва. Будівництво тривало у 1913–1914 роках і стало однією з найяскравіших реалізацій модерну в центральній частині Києва.
Будинок одразу задумувався як раціональний та прибутковий. У підвалі розмістили дев’ять квартир, котельню та гаражі, а на кожному поверсі — по шість просторих помешкань. Центр композиції становив внутрішній двір, замкнений з усіх боків, де по колу виходили вікна. Саме цей глибинний квартальний «колодязь», схований від вулиці, і дав будівлі її сучасну назву. У дворику фарба була зеленою, що створювало контраст із суворим сірим фасадом і водночас пом’якшувало відчуття замкненості.
Після революції все змінилося: у 1919 році садибу націоналізували, а у 1922 передали житловому кооперативу. Під час Другої світової війни будинок сильно постраждав і втратив значну частину декоративних елементів. Відновлення у 1946–1947 роках проводила Південно-західна залізниця, перепланувавши помешкання під комунальні квартири. Ця реконструкція частково змінила вигляд інтер’єрів, проте сама структура будинку збереглася.
Сьогодні дім-колодязь залишається житловою спорудою з обмеженим доступом до внутрішнього двору. Будинок офіційно вважається памʼяткою архітектури, адже зберіг характерні риси київського модерну: масивний фасад прямокутної форми, симетрично розташовані прямокутні вікна, стилізовані кам’яні балкони, величні колони та маскарони — декоративні обличчя на фасадних нішах. Також тут можна побачити статуї та вази з бетону, які попри втрати та пошкодження, продовжують бути впізнаваними акцентами будинку.
Втім, як і багато історичних київських споруд, дім-колодязь постраждав від засилля сучасних пластикових елементів. Додані мешканцями балкони, навісні конструкції та численні кондиціонери спотворили первісний задум архітектора. Проте навіть попри це він лишається будівлею, яку складно оминути: в його суворій геометрії, стриманому кольорі та замкненій внутрішній структурі відчувається спроба Києва початку ХХ століття переосмислити європейський модерн і створити власний архітектурний стиль.
Особливість дому-колодязя полягає не лише в його формі, а й у контексті, який він створює разом зі своїм «сусідом» — музеєм Ханенків. Унікальний квартал між будинками №13 і №15 став місцем, де історія меценатства, архітектурна естетика та міське життя переплелися в один простір. Це куточок Києва, де камінь та бетон зберігають пам’ять про людей, що визначали культурний розвиток міста понад сто років тому.
Сьогодні, коли Київ стрімко змінюється, саме такі архітектурні перлини допомагають місту тримати власну ідентичність. Дім-колодязь нагадує, що історія не обов’язково має бути музеєм — вона може залишатися живою, якщо її поважати, берегти та вміти помічати за щоденними буднями.