Проєкт «Шукай!» став одним із найвиразніших сучасних способів зберегти міську пам’ять і перетворити її на частину повсякденного міського середовища. Бронзові мініскульптури, розміщені у найбільш знакових точках столиці, заохочують киян і гостей міста до неспішного дослідження Києва. Їх не потрібно шукати в музеях чи на екскурсіях — вони вбудовані в реальний простір, вплетені у маршрути прогулянок і поїздок. Авторка проєкту Юлія Бевзенко називає це «урбаністичними маркерами історії», які розповідають про Київ без підручників і лекторів. Кожна робота має QR-код, що відкриває цифрову історію, даючи людині одночасно відчуття відкриття і доказ того, що місто живе у багатьох площинах: архітектурній, культурній, мистецькій і персональній.
У межах цього проєкту з’явилась бронзова мініскульптура «Щедрика» — пісні, яку всі впізнають, навіть якщо не можуть назвати автора. Звичний різдвяний мотив, що сьогодні звучить як Carol of the Bells, колись виріс з українського коріння. Вона пролунала вперше далеко від Києва, але саме звідси почалася її місія. Скульптура розташована на фасаді Міністерства закордонних справ України на Михайлівській площі — це символічний вибір. Саме культура, музика і мистецтво часто виявляються сильнішими за політичні промови. Також ця адреса нагадує: дипломатія буває різною, і «Щедрик» є її непублічною, але надзвичайно ефективною формою.
Мініскульптура — інтерактивна. Поруч із бронзовою композицією встановлена кнопка: її можна натиснути і почути мелодію. Цей момент перетворює пам’ятник у досвід. Скульптура стає не просто пам’яттю каменю й металу, а об’єктом, який звучить і комунікує. Відвідувач отримує миттєвий зв’язок з минулим, яке раптом оживає. Це нагадує, що в історії немає тиші — просто інколи треба натиснути кнопку, щоб почути голос попередніх поколінь.
Історія успіху «Щедрика» починається у 1919 році. Україні було важко, Київ стояв на порозі змін і загроз. Російські більшовики просувалися до міста, а Українська Народна Республіка шукала підтримки на Заході. Симон Петлюра розумів, що одними дипломатичними нотами союзників не переконати. І тоді музика стала політикою. Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця вирушила у світове турне. Серед творів у їхньому репертуарі був «Щедрик» Миколи Леонтовича — пісня з фольклорним корінням, позбавлена декларативності, але наповнена силою символу. Саме вона прозвучала у Празі, Парижі, Нью-Йорку і далі, поступово перетворюючись з української обрядової композиції на універсальний різдвяний хіт.
Цей шлях — не лише музичний, а й історичний. «Щедрик» переступив кордони, але не втратив зв’язку з Києвом. Пісня багато років була голосом України у світі, бо через музику можна сказати те, що словами не завжди почують. Водночас вона залишилась частиною київської ідентичності. Тут народилася ідея, що культурна дипломатія — це не теоретичне поняття, а інструмент впливу. Скульптура на Михайлівській площі передає саме цю ідею, фіксує її в металі, але залишає живою завдяки можливості прозвучати.
Проєкт «Шукай!» тим і цінний, що він показує: пам’ятники — це не лише про минуле. Вони впливають на середовище, у якому ми живемо сьогодні, формують образ міста, його характер, його відчуття. Міський простір отримує новий сенс, коли бронзова фігурка викликає усмішку, цікавість або бажання на кілька хвилин зупинитися. «Щедрик» як мініскульптура — це спів сучасного Києва, що звучить без сцен і без оркестрів, просто у повітрі площі.
Авторкою і менеджеркою цього процесу є Юлія Бевзенко. Вона давно займається тим, що називає промоцією Києва. Це не офіційні звіти чи рекламні ролики, а персональна робота з тим, що місто має, і тим, як про це розповідати. Вона запускає незвичні формати, які роблять історію Києва емоційною, легкою для сприйняття, але при цьому змістовною. Скульптором «Щедрика» став Юрій Білявський, а меценатом — «Кредобанк».
«Щедрик» у бронзі — це історія про музичний міст між століттями і країнами, але також про місто, що вміє зберігати пам’ять без музейних залів. Її місце на Михайлівській площі додає до картини Києва ще один шар — культурно-дипломатичний. У світі, де культура здатна говорити голосніше за політику, цей символ стає не просто пам’ятником, а частиною міського тону. Хтось почувши мелодію вперше задумується, хтось пригадує дитинство, хтось усвідомлює, що Київ — місто не лише каменю, а й музики.
