Василь Григорович-Барський належить до тих постатей, чиє життя важко вмістити в одну біографічну формулу. Він був письменником, мандрівником, паломником, ученим, перекладачем, викладачем, художником і уважним спостерігачем світу. Народжений у Києві 1701 року, він став людиною, яка пройшла Європу, Близький Схід, Північну Африку, острови Середземномор’я, святині Палестини, монастирі Афону й повернулася додому не з легендами про далекі краї, а з величезною інтелектуальною працею. Його «Мандри» стали не просто дорожніми нотатками, а одним із найважливіших українських текстів XVIII століття про світ за межами власного міста.
Його київське коріння було визначальним. Родина Григоровичів-Барських походила з Поділля, але на початку XVIII століття вже жила в Києві: спершу на Печерській слободі, згодом на Подолі. Батько займався торгівлею і був пов’язаний із подільською церквою Успіння Богородиці Пирогощі. Це середовище дало Василеві не лише матеріальну опору, а й відчуття міста як простору освіти, торгівлі, церковного життя та культурного обміну. Попри спротив батька, який, імовірно, бачив для сина більш практичний шлях, Василь прагнув науки. За підтримки матері він вступив до Києво-Могилянської академії, де формувався як людина книжної культури, мов, риторики й богословської традиції.
У 1723 році хвороба змусила його залишити навчання й вирушити до Львова на лікування. Там він навчався в єзуїтській колегії, а вже 1724 року почалася його велика подорож, яка тривала майже чверть століття. Для людини XVIII століття це був не романтичний туризм, а виснажливий шлях пішки, морем, через кордони, хвороби, нестачу грошей, небезпеки й постійну потребу домовлятися з незнайомим світом. Григорович-Барський відвідав Пешт, Відень, Барі, Рим, Венецію, Корфу, Афон, Єрусалим, Синай, Кіпр, Єгипет, Триполі, Дамаск, Патмос, Афіни, Крит і Константинополь. Але головне не в географії, а в тому, як він дивився на побачене.
Він не був мандрівником, який лише фіксує дива. Його цікавили міста, монастирі, школи, бібліотеки, ікони, архітектура, побут, мови, політичні звичаї, економічне життя, стародавні пам’ятки. В Александрії він описував «голку Клеопатри», у Дамаску уважно придивлявся до мечеті, на Афоні вивчав монастирські архіви, на Кіпрі не тільки перебував, а й викладав латинську мову. На Патмосі він продовжував освіту, вивчав логіку, метафізику, грецьку мову й також працював викладачем. Його мандрівка поступово перетворилася на велику школу, де університетом були дороги, порти, монастирі та розмови з людьми різних культур.
Особлива цінність Григоровича-Барського в тому, що він мислив як дослідник. Він сам називав свої записи «подорожею та історією різних місць», а себе «списачем» і «істориком». У його підході помітна відповідальність перед фактом: він звіряв побачене з хроніками, літописами, переказами, працями античних і середньовічних авторів. Він не хотів бути лише переповідачем чужих легенд. Для XVIII століття це була надзвичайно важлива риса: Григорович-Барський стояв на межі між давньою паломницькою традицією та новим просвітницьким способом описувати світ.
Його нотатки були доповнені малюнками й схемами. Це робить його спадщину ще ціннішою: він не лише розповідав, а й фіксував форму храмів, ікон, архітектурних деталей, міських просторів. Згодом ці малюнки використовували в Києво-Могилянській академії для викладання образотворчого мистецтва. Тобто мандрівник, який вийшов із Києва, повернув у київський освітній простір візуальні свідчення про світ, який для більшості його сучасників був майже недосяжним.
У 1734 році в Дамаску він прийняв чернецтво з ім’ям Василь і був посвячений в іподіакони. Та навіть у церковному статусі він залишався людиною широкого інтелектуального горизонту. Його цікавило не лише святе місце саме по собі, а й історія, культура, спосіб життя, пам’ять і текст. У цьому сенсі він був одним із ранніх українських авторів, які описували Схід не як абстрактну далечінь, а як реальний, складний і багатошаровий простір.
Драматичним моментом його біографії став конфлікт із дипломатичним середовищем у Константинополі. Йому пропонували посаду при посольській церкві, але він прагнув повернутися до Києва й викладати грецьку мову в Києво-Могилянській академії. Згодом його звинуватили в грекофільстві та нелояльності до імперських інтересів. Для Григоровича-Барського це було не просто службове непорозуміння, а удар по людині, яка все життя збирала знання не для політичної кар’єри, а для науки, віри й освіти. Тяжко хворий, він через Болгарію, Волощину та Польщу повернувся до Києва 2 вересня 1747 року. Через місяць, 7 жовтня, помер.
Його повернення додому має майже символічний характер. Людина, яка 24 роки шукала світ, завершила шлях у місті, з якого вийшла. Його поховали в Богоявленському соборі Київського Братського монастиря. Портрету Григоровича-Барського не збереглося, але опис брата дає живий образ: високий, смаглявий, чорноволосий, із гострими карими очима, схожий на грека одягом, мовою і поставою. Навіть мати після 24 років розлуки не відразу впізнала його. Це промовиста деталь: мандри змінили його зовні, але не знищили головного — цікавості до наук, мистецтв і чужих країв.
Після смерті рукописи зберігалися в родині. Молодший брат Іван Григорович-Барський, відомий київський архітектор, розумів їхню вагу. Записки почали поширюватися в списках, бо родичі дозволяли охочим робити копії. Перше видання уривків з’явилося 1770 року, а 1778 року Василь Рубан видав книгу в редакційній версії. Наприкінці XIX століття Микола Барсуков підготував повне наукове видання. У XXI столітті спадщина Григоровича-Барського продовжує повертатися різними мовами: українською, англійською, грецькою, французькою. Це означає, що його текст давно вийшов за межі локальної пам’яті й став частиною європейської історії подорожей.
Пам’ять про нього також набуває нових форм. Україна відзначала 320-річчя з дня його народження на державному рівні. Національний банк випустив пам’ятну монету, на Афоні з’являлися марки з його малюнками, на Кіпрі встановлено меморіальні знаки, пов’язані з його перебуванням. У 2026 році в Ларнаці з’явилася мініскульптура проєкту «Шукай», присвячена саме Василю Григоровичу-Барському. Вона стала першою скульптурою проєкту за кордоном і розміщена на фасаді українського культурного центру «Обійми». Це дуже точний жест пам’яті: киянин, який п’ять разів відвідував Кіпр і описав його, тепер присутній там як частина української культурної історії.
Василь Григорович-Барський важливий не лише як мандрівник минулого. Він показує, що Київ XVIII століття був не провінційною точкою на мапі, а містом, здатним народжувати людей європейського масштабу. Його життя доводить, що українська інтелектуальна традиція мала власних дослідників світу, власних авторів подорожніх текстів, власних свідків історії Сходу й Середземномор’я. Він ішов пішки, малював, записував, порівнював, сумнівався, навчався й навчав інших. Саме тому його біографія звучить сучасно: це історія людини, яка не погодилася на вузький горизонт і зробила дорогу способом мислення.