У повоєнному Києві Сирецький парк і житлові масиви, що його оточують, приховують одну з найтрагічніших сторінок історії міста — територію колишнього нацистського концтабору, що діяв з 1942 до 1943 року. У цьому таборі загинуло щонайменше 25 тисяч осіб — переважно євреїв, радянських військовополонених, підпільників і цивільних. Умови були нелюдськими: земляні бараки, голод, постійні розстріли, катування під командуванням штурмбанфюрера СС Пауля Радомскі. Окремі сторінки цієї трагедії — участь ув’язнених у спалюванні тіл розстріляних у Бабиному Яру в рамках операції Sonderaktion 1005 та збройне повстання, що спалахнуло восени 1943 року. З п’ятнадцяти втікачів лише кілька вижили, серед них — Володимир Давидов, який пізніше став свідком на Нюрнберзькому процесі.
Місце, де колись стояли бараки смерті, після війни було забудоване. Частину території перетворили на житловий масив, іншу — на парк. Але лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році місто нарешті озвучило пам’ять про ці події. Саме тоді, на розі вулиць Дорогожицької та Шамрила, встановили перший офіційний пам’ятний знак жертвам Сирецького концтабору. Він став не лише даниною поваги загиблим, а й актом громадянської мужності — бо тривалий час радянська влада воліла замовчувати ці сторінки історії, уникаючи згадки про національність більшості загиблих або факт спротиву з боку самих в’язнів.
Другий пам’ятник, встановлений у 1999 році, ще глибше укорінений у локальну історію району. Під час будівництва в одному з дворів житлового масиву були знайдені футбольні бутси, імовірно — з часів війни. Це надало імпульсу до вшанування чотирьох футболістів київського «Динамо» — учасників легендарного «матчу смерті», які були заарештовані нацистами в 1942 році, а в лютому 1943 року страчені саме в Сирецькому таборі. Меморіальний куб із сірого граніту встановили скромно, посеред двору між багатоповерхівками. Він присвячений не лише спортсменам, а й усім полоненим і мирним жителям, які загинули на цьому місці.
Ці пам’ятники є прикладом пізнього, але важливого повернення історичної пам’яті в публічний простір Києва. Вони виконують важливу функцію — нагадують про трагічне минуле, яке не має бути стерте забудовою чи мовчанням. Уплетені в структуру міського середовища, меморіали в Сирецькому районі зберігають голос тих, хто не зміг пережити жорстокість війни. Їхня наявність серед щоденного побуту мешканців — нагадування про ціну свободи, людської гідності та про обов’язок пам’ятати.
