Ім’я Богдана Ступки назавжди вписане в культурну історію України як синонім високого мистецтва, гідності та глибокої людяності. Народившись у Куликові під час Другої світової війни, він пройшов шлях від театральної студії у Львові до великої сцени Київського театру ім. Івана Франка та світового кінематографа. Його акторська доля була тісно пов’язана з Києвом, де він творив, керував театром, формував культурну політику і залишив яскравий слід в історії столиці. Ступка не просто грав ролі — він оживляв історію, перетворював складні характери на живі постаті, з якими співпереживала вся країна.
Його сценічна й кінематографічна кар’єра вражає глибиною, масштабом та впливом. У театрі Ступка зреалізував понад 50 ролей, серед яких особливо пам’ятною стала роль Тев’є у виставі «Тев’є-Тевель» — образ, за який актору аплодували навіть на Бродвеї. Його називали «найкращим Тев’є-молочником світу». У кіно він не менш переконливо втілював як історичних героїв — Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Івана Брюховецького, так і складних сучасників. Роль Ореста Дзвонаря в «Білому птаху з чорною ознакою» стала проривом у радянському кінематографі, відкривши новий погляд на тему українського визвольного руху. Водночас Богдан Ступка демонстрував універсальність, граючи і Брежнєва, і Тараса Бульбу, і Чингісхана, що робило його незамінним і в українському, і в міжнародному контексті.
Київ став для Ступки не лише місцем роботи, а серцем його культурного служіння. Тут він очолив Національний театр ім. Івана Франка, заклавши нові стандарти театрального керівництва, тут проводив міжнародні кінофестивалі, надихаючи молодих митців. Його роль як міністра культури була не просто адміністративною — це була місія збереження і піднесення національної культури. Похований у Києві, на Байковому кладовищі, під символічним бронзовим дубом із перевернутим корінням, Ступка залишив по собі не лише мистецьку спадщину, а цілу епоху. Його справу продовжують син Остап та онук Дмитро в тому ж театрі, що став йому рідним. А сам Богдан Ступка назавжди залишився у серці Києва — як совість, голос і обличчя української культури.