У Києві з’являється ще один спосіб подивитися на історію не лише через зброю, карти фронтів і фото солдатів, а й через літери. Національний музей історії України у Другій світовій війні став учасником всеукраїнського культурно-освітнього марафону «Літеропад» і вперше показує свої шрифтові фонди онлайн. Це важливий крок для музейної справи столиці, адже йдеться про матеріали, які зазвичай залишаються в сховищах і доступні лише дослідникам. Тепер же частину колекції можна побачити у цифровому форматі — на сторінці музею в інстаграмі протягом листопада викладатимуть зображення літер української абетки, зняті з обкладинок книжок, журналів і документів ХХ століття. З першого погляду може здатися, що це дрібниця: ну що там — стара літера «Ж» чи витончена дореформена «И». Але для тих, хто досліджує Київ, українську культуру та візуальну мову, це справжнє відкриття.
Музей війни давно довів, що може бути не лише місцем пам’яті про фронт, а й майданчиком для розмови про ширшу культурну історію України. У його фондах зберігаються не тільки військові трофеї чи особисті речі бійців, а й документальні комплекси, що відображають життя людей у ХХ столітті: довідки, посвідчення, періодика, книжки, іноді навіть красиво оформлені альбоми чи відомчі видання. Саме в таких матеріалах живе історія української кирилиці — не абстрактна, а жива, друкована в Києві, Харкові, Львові, Лубнах чи Одесі, створена конкретними художниками та технічними редакторами. Багато з цих видань випускалися у воєнний або повоєнний час, коли типографія працювала в умовах дефіциту, але все одно намагалася зберігати національну візуальну традицію.
Участь у «Літеропаді» для музею — це спосіб показати, що шрифт теж є носієм пам’яті. Якою буде афіша, таким ми запам’ятаємо подію. Якою буде літера «Р», такою ми впізнаємо українське видання серед десятків радянських. Зараз, коли в публічному просторі активно відбувається деколонізація дизайну, коли вивіски, сайти й книжки переходять на українську, звернення до історичних зразків стає особливо актуальним. Музей пропонує не вигадувати українську кирилицю з нуля, а подивитися, як її робили сто років тому. І це дуже київська історія: саме тут діяли друкарні, інституції, художники книги, які працювали з кириличними гарнітурами, адаптованими під українську мову.
Важлива частина проєкту — освітня. Музей не обмежується публікацією картинок, а відкриває свій майданчик для лекцій і зустрічей із шрифторобами, дизайнерами та дослідниками типографіки. Це означає, що інституція, яка традиційно асоціюється з військовою тематикою, виходить на розмову про візуальну культуру. Тут говоритимуть про еволюцію української кирилиці, про те, як на неї впливала імперська політика, радянські стандарти, технічні можливості друку, а також про те, чому в ХХ столітті частина національних шрифтових традицій була маргіналізована. Фактично музей війни виступає посередником між культурною спадщиною та сучасним креативним середовищем — київськими студіями дизайну, студентами, видавцями.
Окремий вимір цього проєкту — онлайн-доступ. Для багатьох музеїв України цифровізація досі залишається складним завданням: фонди великі, ресурси обмежені, а фахівців, які можуть якісно оцифрувати графіку чи рідкісні документи, небагато. Тому кожен такий публічний вихід фондів у соцмережі — це маленька зміна парадигми. Київські музеї поступово перестають бути суто «будівлями з експозицією» і стають платформами, до яких можна долучитися з будь-якої точки світу. У випадку зі шрифтами це особливо доречно: досліднику чи дизайнеру не обов’язково їхати на Горецького чи Лаврську, щоб подивитися на фрагмент обкладинки 1947 року — він може побачити її в інстаграмі музею.
«Літеропад» як всеукраїнський марафон об’єднує митців, дослідників і дизайнерів, які хочуть повернути українську кирилицю в актуальний культурний обіг. Те, що до нього долучився саме музей війни, показує: тема ідентичності сьогодні виходить далеко за межі мистецьких галерей. Сучасна Україна воює не тільки за територію, а й за право звучати і виглядати по-українськи. Шрифт у цьому сенсі — така ж частина культурного фронту, як музика, мова чи одяг. Коли музей публікує стару літеру «Ї» з архівного журналу, він не просто демонструє експонат — він каже: ми мали свою візуальну мову, ми її зберегли, ми можемо її розвивати.
Цей проєкт також може зацікавити тих киян, які давно ходять у музеї, але не завжди звертають увагу на «паперові» фонди. Ми звикли, що музей війни — це великі скульптури, техніка, форма, знамена. Але будь-яка війна — це ще й документи: накази, посвідчення, листівки, фронтові газети, книжки для бійців. Усе це колись набиралося шрифтом. І якщо подивитися на ці видання уважно, можна побачити, як змінювалися стилі, як радянська влада спрощувала оформлення, як у 1960-х поверталися декоративні елементи, як 1990-ті принесли перші спроби комп’ютерної кирилиці. Те, що сьогодні показує музей, — це не просто гарні картинки, а зріз культурної політики різних періодів.
Для категорії «Музеї Києва» така тема — знахідка. Вона поєднує одразу кілька пластів: історію столиці, музейну справу, графічний дизайн, роботу зі спадщиною та цифрові практики. Це хороший приклад того, як великі державні інституції можуть бути актуальними й цікавими не тільки туристам, а й професійним спільнотам. До того ж участь у марафоні може стати для музею аргументом у майбутньому — мовляв, наші фонди затребувані, їх переглядають, значить, вони мають бути краще оцифровані й описані. А це вже впливає на фінансування, проєкти, міжнародні колаборації.
У результаті «Літеропад» у Музеї війни виглядає не як одноразова акція, а як початок довшої розмови про те, як зберігати й показувати українську візуальну спадщину. Якщо публікації викличуть інтерес, логічно буде перейти до офлайн-виставки, де можна показати оригінали видань, плакатів, листівок, а також пояснити, як саме вони потрапили до музею. Київська аудиторія до цього готова: відвідувачі давно цікавляться не лише «великими» сюжетами, а й деталями, які показують повсякденне життя минулих епох. І літери — саме така деталь.
