У Мистецькому арсеналі відкривається виставка «Мерехтливі звʼязки. Український живопис на межі 90-х і тепер» — проєкт, який пропонує подивитися на український живопис не як на застиглий набір робіт, стилів чи поколінь, а як на живий простір діалогу. Це виставка про зв’язки, які не завжди можна довести буквально, але можна відчути в інтонаціях, жестах, образах, темах і способі мислення художників. Вона ставить поруч два важливі періоди: другу половину 1980-х — першу половину 1990-х років і останнє десятиліття. Між ними — незалежність, зміна культурних систем, нові війни, травми, свободи, втрати й пошуки. Але саме тому ці періоди й цікаво розглядати разом.
Назва «Мерехтливі зв’язки» дуже точно передає ідею проєкту. Йдеться не про пряме наслідування, не про просту схему «старші вплинули на молодших», не про хронологічну лінію, у якій усе легко пояснюється. Зв’язки в мистецтві часто працюють інакше. Вони можуть виникати через схожий спосіб дивитися на тіло, ландшафт, міф, історію або саму природу живопису. Можуть проявлятися в кольорі, мазку, цитаті, композиційному рішенні чи навіть у відчутті часу. Десь вони очевидні, десь — майже невловимі, але саме ця невизначеність робить виставку дослідницькою, а не просто оглядовою.
Сучасне мистецтво сьогодні знову активно повертається до живопису. Після періодів, коли на перший план виходили інсталяції, відео, перформанс, цифрові практики й концептуальні стратегії, живопис не зник, а ніби набув нового значення. Він знову став способом говорити про досвід, пам’ять, тіло, насильство, історію, міф і тривогу. У цьому поверненні немає ностальгії за «класичним» мистецтвом. Навпаки, сучасний живопис часто ставить під сумнів сам себе: що може картина після катастроф? Як працює образ, коли реальність перевищує будь-яку метафору? Чи здатен живопис бути не тільки естетичним об’єктом, а й способом мислення?
Виставка в Мистецькому арсеналі пропонує шукати відповіді саме через порівняння двох поколінь українських мисткинь і митців. Період другої половини 1980-х і першої половини 1990-х був часом зламу. Радянська система втрачала контроль, стара художня ієрархія хиталася, відкривалися нові свободи, з’являлися інші мови, інші теми, інші способи бути художником. Українське мистецтво виходило з-під тиску офіційних норм і починало різко, іноді хаотично, але дуже енергійно шукати власну оптику. Це був час не лише політичного переходу, а й глибокого внутрішнього переформатування культури.
Останнє десятиліття — інший, але теж переломний період. Українські художники працюють у реальності війни, суспільних потрясінь, переосмислення ідентичності, пам’яті й місця України у світі. І знову живопис опиняється в умовах історичного тиску. Він реагує не тільки на мистецькі процеси, а й на досвід, який неможливо винести за межі полотна. Тому зіставлення цих двох періодів не виглядає штучним. Обидва народжені на межі великих змін. Обидва змушують художників працювати з нестабільністю, страхом, надією, уламками минулого й невизначеністю майбутнього.
Експозиція розміститься у семи залах будівлі Старого арсеналу. Сам простір Мистецького арсеналу важливий для такого проєкту: його масштаб дозволяє не стискати живопис до камерного перегляду, а розгорнути його як поле напружень і перегуків. Сім залів дають можливість вибудувати не лінійну історію, а складну структуру, де глядач може переходити від однієї теми до іншої, помічати повтори, несподівані збіги, контрасти й розриви. Така виставка потребує не швидкого огляду, а уважного руху крізь простір.
Серед ключових тем проєкту — міф і апокриф. Для українського мистецтва це надзвичайно важлива площина, бо міф часто працює як спосіб говорити про те, що не вкладається в офіційну історію. Апокриф, у свою чергу, дозволяє звертатися до альтернативних версій, прихованих сюжетів, неканонічних образів і приватних інтерпретацій. У живописі це може проявлятися не лише через сюжет, а й через атмосферу: фігури, що ніби належать до іншого часу, ландшафти, які стають символами, образи, які водночас нагадують і сон, і пам’ять.
Ще одна важлива тема — людина всередині ландшафту. У такому формулюванні ландшафт не є просто фоном. Він стає середовищем, яке формує людину, поглинає її, захищає або, навпаки, робить вразливою. Для українського живопису це особливо відчутно, бо земля, поле, місто, руїна, горизонт чи порожній простір часто несуть історичне й емоційне навантаження. Людина в ландшафті може бути героєм, свідком, уламком або частиною більшого процесу, який її перевищує.
Тема трансформації тіла відкриває ще один вимір виставки. Тіло в мистецтві кінця 1980-х і 1990-х могло бути знаком звільнення від нормативності, способом вийти за межі радянської дисципліни, полем експерименту й самоідентифікації. У сучасному контексті тіло часто читається інакше: як вразливе, травмоване, змінене історією, війною, страхом, пам’яттю. Але між цими підходами можуть виникати ті самі мерехтливі зв’язки: тіло як межа, як доказ присутності, як місце, де історія стає фізичною.
Цитування з історії мистецтва та кіно також важливе для розуміння виставки. Художники рідко працюють у порожнечі. Вони вступають у діалог із попередніми образами, стилями, сценами, кадрами, міфами й культурними кліше. Але цитата в живописі не обов’язково є прямим посиланням. Вона може бути зміщенням, іронією, запереченням або способом повернути знайомому образу нову напругу. Особливо цікаво це працює в українському контексті, де історія мистецтва довго була фрагментованою, витісненою або прочитаною через чужі рамки.
Окремо в проєкті звучить тема ефемерного і реального. Живопис, здавалося б, матеріальний: полотно, фарба, поверхня, жест руки. Але те, що він зображує або викликає, часто вислизає. Пам’ять, сон, страх, передчуття, міф, тінь, слід — усе це може бути присутнім на картині, не стаючи буквальним. Саме тут живопис проявляє свою силу: він не лише показує, а й змушує сумніватися в тому, що саме ми бачимо.
Куратором виставки став Олександр Соловйов, співкуратором — Ігор Оксаметний. Така кураторська рамка важлива, бо проєкт потребує не просто зібрати роботи різних авторів, а створити між ними напруження. Виставка про живопис двох періодів могла б легко перетворитися на архівну демонстрацію або на парад імен. Але заявлена ідея «мерехтливих зв’язків» передбачає інший підхід: глядача запрошують не тільки дивитися, а й порівнювати, сумніватися, шукати, помічати перегуки й приймати те, що не всі відповіді будуть остаточними.
Для Києва ця виставка має особливе значення. Мистецький арсенал давно є одним із головних просторів, де українське мистецтво можна побачити не фрагментарно, а в широкому історичному й сучасному контексті. «Мерехтливі зв’язки» продовжують цю роль: вони не просто показують живопис, а пропонують подивитися на нього як на спосіб розуміння часу. Адже картини з різних десятиліть можуть говорити між собою сильніше, ніж тексти підручників. Вони зберігають нерв епохи, її страхи, свободи, жести й мовчання.
Виставка відкриється 25 червня о 18:30 у Мистецькому арсеналі за адресою вул. Лаврська, 12. Вартість квитків становить 100–200 грн. Це подія для тих, хто хоче не просто «подивитися картини», а зануритися в складну розмову про українське мистецтво на межах історії. Тут важливо прийти без очікування легкого маршруту. Живопис на цій виставці не обіцяє простих пояснень, але саме тому може дати більше: відчуття, що українське мистецтво не розвивається прямою лінією, а мерехтить зв’язками, розривами, поверненнями й новими запитаннями.