Борис Володимирович Епштейн належить до тих постатей, чия біографія виходить далеко за межі однієї професії. Він був військовим лікарем, ендокринологом, гастроентерологом, науковцем, педагогом і людиною, яка майже все життя залишалася пов’язаною з Києвом. Народжений у столиці 10 лютого 1923 року, він пройшов шлях від учня київської школи до професора, полковника медичної служби, одного з провідних лікарів Київського військового госпіталю та першого в історії носія звання «Заслужений лікар України». Його посвідчення мало номер 1, і в цьому є символічна точність: Епштейн справді належав до покоління лікарів, для яких медицина була не посадою, а формою служіння.
Його дитинство починалося у Києві, в родині, де поєднувалися освіченість, міське середовище і глибоке відчуття відповідальності. Батько був службовцем, мати працювала завідувачкою бібліотеки Київського палацу піонерів та жовтенят, родина жила на Жилянській. Через роботу батька кілька років Борис провів у Білорусі, але саме Київ залишився головним містом його життя. Тут він навчався, сюди повернувся після війни, тут створював медичну школу, консультував пацієнтів, писав наукові праці й завершив свій довгий професійний шлях.
У 1940 році Борис Епштейн із золотою медаллю закінчив київську школу №44. Це була школа, з якої вийшло чимало помітних людей: серед його однокласників і сучасників були майбутні науковці, лікарі, герої. У підлітковому віці він мріяв про авіацію, хотів стати льотчиком або авіаконструктором, мав спортивні розряди з тенісу, гімнастики та шахів. Але все змінила книга Олександра Богомольця «Продовження життя», після якої медицина стала для нього справою, що поєднувала науку, практику й людську місію.
У 1940 році він вступив до Київського медичного інституту, однак навчання швидко перервала війна. Молодий студент, який ще не встиг отримати повної медичної освіти, опинився в реальності, де знання і відповідальність дорослішали швидше за людину. Він керував студентами, які зводили оборонні споруди біля Ірпеня, за що згодом отримав медаль «За оборону Києва». Після цього його направили на навчання до військово-медичної академії, а згодом до Військово-медичної академії імені Кірова, що тоді працювала в Самарканді.
У 1944 році Борис Епштейн закінчив академію з відзнакою. Йому пропонували залишитися для наукової та викладацької роботи, але він обрав фронт. Це рішення багато говорить про його характер. Він міг залишитися в безпечнішому академічному середовищі, проте добровільно пішов туди, де лікарська праця означала не кабінетну діагностику, а боротьбу за життя поранених у найважчих умовах. Він служив командиром медично-санітарного взводу 178-ї танкової бригади, був у складі медико-санітарних підрозділів, брав участь у Прибалтійській та Східно-Прусській операціях.
Війна залишила на ньому не тільки нагороди, а й фізичні наслідки: він був двічі легко поранений, отримав тяжку контузію, перехворів на туберкульоз. Війну закінчив під Берліном. За відвагу та службу отримав понад 15 медалей і орденів, зокрема два ордени Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною», «За бойові заслуги». Але головним у його фронтовій біографії було не число нагород, а досвід лікаря, який бачив межу між життям і смертю щодня. Цей досвід, імовірно, сформував ту професійну жорсткість і точність, які згодом визначали його роботу в госпіталі.
Після війни Борис Епштейн продовжив службу в медичних підрозділах, працював у Польщі, очолював лазарет Вищої офіцерської школи зв’язку в Арзамасі, яку пізніше перевели до Києва. Уже тоді проявилася його важлива риса — він не просто виконував обов’язки, а перебудовував систему навколо себе. Лазарет під його керівництвом настільки змінився технічно й кадрово, що головний терапевт Київського військового округу Георгій Бурчинський назвав його не лазаретом, а філією серйозного відділення госпіталю. Для Епштейна медицина завжди була організацією якості: хорошому лікарю потрібні не лише знання, а й сильна структура, команда, обладнання, дисципліна.
У 1959 році він був призначений старшим ординатором 3-го терапевтичного відділення Київського військового госпіталю. Від цього моменту почався головний київський період його життя. З госпіталем Борис Епштейн був пов’язаний майже 60 років. Він став одним із тих лікарів, які не просто працюють у закладі, а формують його обличчя. У 1964 році очолив 2-ге терапевтичне відділення, яке спочатку розвивалося як гастроентерологічний центр. Під його керівництвом воно посилювалося технічно, науково й кадрово, а лікарі відділення публікували дослідження та впроваджували раціоналізаторські пропозиції.
Окрема сторінка його діяльності — розвиток ендокринології. У 1962 році він навчався у Всесоюзному інституті експериментальної та клінічної ендокринології, а після повернення до Києва став одним із засновників Інституту ендокринології та обміну речовин. У 1966 році заснував ендокринологічну службу госпіталю. Для медичної системи того часу це було важливо, бо ендокринні хвороби потребували спеціалізованого підходу, ранньої діагностики, тривалого спостереження й тісного зв’язку між наукою та практикою.
У 1970 році Борис Епштейн захистив кандидатську дисертацію, присвячену використанню анаболічних стероїдів у терапії виразкової хвороби у молодих людей. Його наукові інтереси охоплювали гастроентерологію, ендокринологію, цукровий діабет, захворювання щитоподібної залози, невідкладні стани, диспансерне спостереження, самоконтроль і дієтичне харчування пацієнтів. Він був автором понад 300 наукових робіт і більш ніж десятка навчальних посібників. Але важливо, що ці праці не були відірвані від практики. Вони виростали з щоденної роботи з пацієнтами, з потреби зробити лікування точнішим, зрозумілішим і ефективнішим.
Після Чорнобильської катастрофи Борис Епштейн разом із колегами досліджував проблеми цукрового діабету та хвороб щитоподібної залози, співпрацював з Інститутом ендокринології та обміну речовин імені В. П. Комісаренка. Його медична діяльність не обмежувалася стінами одного відділення. Він консультував пацієнтів різних госпіталів, входив до професійних асоціацій, був членом наукових рад, готував нові покоління лікарів. Серед його учнів були кандидати й доктори медичних наук, які продовжували розвивати українську ендокринологію.
Його пацієнтами були відомі письменники, військові, міністри, маршали, спортсмени. Серед них згадують Олеся Гончара, Бориса Олійника, Валерія Шмарова, Віталія Радецького, Олександра Кузьмука, Олександра Покришкіна, Костянтина Рокоссовського, Родіона Малиновського, Володимира Куца, Леоніда Жаботинського. Але справжній масштаб лікаря визначається не лише іменами відомих пацієнтів. Значно важливіше, що Епштейн десятиліттями залишався лікарем для великої кількості людей, які потребували фахової допомоги, уваги й довіри.
У 1992 році він став першим лікарем незалежної України, удостоєним звання «Заслужений лікар України». Це було визнання не окремого епізоду, а цілого життя в медицині. Згодом він отримав ордени «За заслуги», ордени Богдана Хмельницького, інші відзнаки. Проте його біографія показує, що нагороди були лише зовнішнім підтвердженням внутрішньої дисципліни. Він працював у госпіталі 58 років, приймав пацієнтів до 2017 року, а після цього продовжував працювати вдома, писати наукові статті й навіть у 2018 році дав останню лікарську консультацію.
Особисте життя Бориса Епштейна також було пов’язане з медичним і київським середовищем. Його брат Овсій Епштейн став науковцем-ендокринологом, дружина Тамара Самбур була акушеркою-гінекологинею. Родинна історія поєднувала медицину, військову службу, науку і київську пам’ять. Помер Борис Епштейн 4 червня 2020 року на 98-му році життя. Похований на Байковому кладовищі, одному з головних місць пам’яті Києва, поруч із родиною.
Життєпис Бориса Епштейна важливий для Києва не лише як історія видатного лікаря. Це історія людини, яка вміла поєднати фронтовий досвід, клінічну практику, наукову роботу, організаційний талант і педагогіку. Він належав до покоління, для якого авторитет лікаря будувався не на публічності, а на результаті, знаннях і багаторічній довірі. У його біографії Київ постає не просто місцем народження, а простором служіння: школою, госпіталем, науковими інститутами, лікарськими кабінетами, учнями й пацієнтами.
Борис Епштейн прожив майже століття, але головне в його постаті не тривалість життя, а його наповнення. Він пройшов війну, повернувся до медицини, будував відділення, створював служби, розвивав ендокринологію й гастроентерологію, навчав лікарів і залишався практиком до дуже поважного віку. Такі біографії не потребують прикрашання: вони сильні самою послідовністю. У часи, коли професії часто змінюються швидко, історія Епштейна нагадує про інший тип людської величі — довгу вірність справі, яка щодня має конкретне обличчя пацієнта.