Життєвий шлях Миколи Пимоненка — яскравий приклад того, як талант і наполегливість здатні перетворити життя сина бідного київського міщанина на історію успіху художника, якого визнавали й у Парижі, й у Петербурзі. Народжений 1862 року на Пріорці, Пимоненко із раннього дитинства пізнав ремесло іконопису, допомагаючи батькові у розписах церков. Але справжній перелом у його долі стався тоді, коли Миколу помітив педагог Микола Мурашко і переконав мецената Терещенка підтримати юнака. Це дало змогу Пимоненкові отримати мистецьку освіту, зокрема і в Петербурзькій академії мистецтв, де його наставником був академік Володимир Орловський — майбутній тесть.
Петербурзький період був непростим: злидні, хвороба, постійна боротьба за можливість творити. І водночас — це період любові та шлюбу з Олександрою Орловською, яка не тільки підтримувала митця, а й сприяла його визнанню — зокрема, відправивши роботу «Страсний четвер» до Мюнхена, де її придбала Нова пінакотека. Після повернення до Києва Пимоненко починає працювати як викладач, долучається до розпису Володимирського собору та створює десятки картин, які передають побут і красу українського села — «Гальорка», «Сінокіс», «Київська квіткарка», «Гопак». Художник мав унікальний дар бачити поезію в повсякденному: його герої — це прості українці, змальовані з ніжністю й повагою.
Пимоненко ніколи не обмежувався лише ідилічним селом: картина «Жертва фанатизму» свідчить про його соціальну чутливість. Він долучився до руху передвижників, поділяючи ідеї соціального пробудження через мистецтво. Його роботи стали впізнаваними не лише на виставках, а й на листівках, у підручниках, на побутових предметах. Проте популярність обернулася і несподіваними труднощами — наприклад, художник виграв суд у справі «Спотикача», де його роботу використали без дозволу для реклами горілки.
До останніх днів Пимоненко працював у Києві, викладав у КПІ та художньому училищі. Його учнями стали такі постаті, як Олександр Мурашко та Фотій Красицький. Помер митець 1912 року, залишивши після себе понад тисячу робіт. Його спадщина зберігається в Національному художньому музеї, а пам’ять про нього — в назвах вулиць, меморіальних дошках і живому зацікавленні його творчістю, що не згасає вже понад століття.
