Василь Стус — поет, дисидент, мученик, який не скорився системі. Його ім’я вписане в історію українського опору та національного відродження. Хоча народився Стус у Вінниччині, виростав на Донеччині, а стати собою зміг саме в Києві — місті, що стало для нього духовною домівкою. Саме тут він увійшов у літературне коло “шістдесятників”, закохався, працював, страждав і зрештою був відправлений на шлях, що завершився у пермських таборах.
Його київська історія починається ще з юності, коли він спробував влаштуватися на роботу після школи, але був змушений повернутись до Донецька. У 1960-х роках він знову приїхав у столицю вже сформованим молодим інтелектуалом і вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка. Тут Стус остаточно усвідомив своє призначення — бути голосом нації, незгодної з насильницькою русифікацією. Саме в Києві він став учасником легендарного протесту під час прем’єри “Тіней забутих предків”, за що був виключений із аспірантури. Та це не зупинило його: поет брався за будь-яку роботу, аби вижити, і водночас продовжував писати, кохати, виховувати сина й тримати руку на пульсі боротьби.
У цьому місті Стус одружився з Валентиною Попелюх, яка стала його опорою на довгі роки. Їхній син Дмитро народився у Києві, як і велика частина віршів поета, написаних до першого арешту 1972 року. Його участь у “арештованій коляді”, листи до Спілки письменників і статті, в яких він викривав природу радянської системи, привели до вироку — табори Мордовії. Після нетривалого повернення до Києва в 1979 році, Стус знову був арештований. Його другий суд — фарс, у якому “захисник” Віктор Медведчук визнав вину свого підзахисного без його згоди.
Він помер у таборі 4 вересня 1985 року. Його тіло не дозволили поховати вдома, лише у 1989 році відбулося перепоховання на Байковому кладовищі. Цей траурний день перетворився на масову демонстрацію проти радянського гніту. Відтоді Київ почав повертати борг поету: з’явились вулиця, сквер, пам’ятник, меморіальна дошка. Єдиний збережений київський дім Стуса — на Чорнобильській, 13А — став місцем паломництва шанувальників його слова.
Хоч Київ не завжди відповідав йому взаємністю, у віршах Стуса він постає містом любові, болю й мрії. З усіх облич українського спротиву Василь Стус — одне з найчистіших і найнепохитніших, а Київ — не просто тло його життя, а осердя його духу.
За мною Київ тягнеться у снах.
Зелена глиця і темнава червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:
попереду — твій край, твій крах, твій прах.
Прослалася дорога — вся в снігах,
і простори — горбаті і безкраї —
подвигнуть розпач. О коханий краю,
ти наче посаг мій — у головах.
І сива мати височіє в снах.
Рука її, кістлява, наче гілка
у намерзі. Лунає десь гагілка,
і в сонці стежка. Й тупіт у степах.