Олексій Горбунов народився на Русанівці й із самого дитинства бачив театр не як «свято на сцені», а як фізичну працю за лаштунками — у 1978-му, не вступивши до театрального інституту через відсутність комсомольського квитка, він носив конструкції, допомагав у костюмерці Театру ім. Лесі Українки, звідки почалося знайомство з Адею Роговцевою та Костянтином Степанковим. Ця «школа чорної коробки» сформувала рідкісну для молодого артиста дисципліну й повагу до ремесла: перш ніж отримати голос на сцені, він навчився слухати сцену. 1984 року Горбунов закінчив інститут ім. Карпенка-Карого (курс Степанкова) й того ж дня увійшов у кіно — «Вантаж без маркування» став символічним стартом у професії, де згодом знадобляться і київська стриманість, і здатність до перевтілення без надміру пафосу. Служба в армії, робота актором у студії кіноактора на Довженка, театральні сезони у Камерному театрі та в «Лесі Українки» — усе це вибудувало стабільну траєкторію, яку зламають 1990-ті: криза українського кіновиробництва змусить його сісти за кермо таксі, аби вижити в буквальному сенсі слова. Повернення в професію відбулося завдяки запрошенню Володимира Попкова на роль Шико в «Графині де Монсоро» — персонажа, де актор поєднав іронію блазня та моральну оптику свідка епохи; відтоді Горбунов упевнено зайняв нішу характерного актора з великим діапазоном, котрий будує образ не «маскою», а інтонаційною точністю.
У театрі він грав від класики до сучасних текстів: «Кухня», «Гравці», «Сирано», «Кам’яний гість», антрепризи Олега Меньшикова — різні школи й режисерські методи, що вимагали мобільності. На телебаченні вів авторські формати «Нічний будильник» і «Чудо-люди», тримаючи баланс між інтелігентною іронією і популярним жанром. У кіно фільмографія Горбунова — це зріз пострадянського простору з його моральними переломами: від «Країни глухих», «Розпаду», «Голоду-33» до «12», «Краю», «Хайтарми», «Дикого поля», «Забутих», «Чому я живий». Його амплуа — «ті, хто бачили більше»: офіцери й «комбінатори», медики і слідчі, музиканти і пастори, — персонажі, що несуть приватний досвід крізь великі події. Роль у «12» принесла премію «Золотий орел», серіальні роботи — «Телетріумф», а загалом — репутацію актора, на якого режисери спираються в драматургічно вразливих вузлах. У 2014–2022 роках у його фільмографії з’явилися і міжнародні проєкти («Бюро легенд»), і українські історії, де фільм нести «свою» правду важливіше за касовий прогноз.
Паралельна лінія — музика. Київські 1990-ті з їхніми клубами «Джанкой» і «Джуманджі», ді-джейські зміни на «Континенті» й «Ностальжі», заснування гурту «Грусть пилота» — не просто «хобі артиста», а спосіб зберегти тембр і ритм, коли кіно мовчить. Формат міні-спектаклю-концерту дозволяє Горбунову скомпонувати прозу й пісню, а виступ для 95-ї бригади та курсантів Житомирського військового інституту показав, що «сцена» для нього там, де потрібні слова підтримки. Ця ж етика виявилася в публічній позиції: із грудня 2014 року — принципова відмова від зйомок у російських проєктах і чітке «після перемоги війни», яке не залишає місця напівтонам. Для кіноактора така пауза — ризик, але Горбунов пішов на нього як на моральну норму людини, що виросла в Києві й працює українською культурою.
Нагороди — радше наслідок, ніж мета: «Заслужений артист УРСР» він отримав ще 1991 року (символічна відзнака перехідного часу), «Народного артиста України» — у 2016-му, коли за плечима були десятки ролей, радіоефіри, концерти, волонтерські поїздки і невпинна робота «на ремесло». Але найточніше його фіксує не звання, а реакція залу: у Горбунова той рідкісний тип присутності, коли сцена ніби звужується до крупного плану — достатньо зміни дихання чи паузи, щоб глядач відчув суть конфлікту. Тому він однаково переконливий у «масових» хітових проєктах і камерних роботах, де потрібно «піднести» слабким голосом важку репліку. За цим стоїть київська школа: без надмірної експресії, зате з точним жестом і внутрішнім ритмом.
Горбунов також не втрачає зв’язок із міською культурою — від появ у молодіжних ютуб-проєктах на кшталт Optimus Gang до ролей, де столиця — не фон, а співтема героя. Його Київ — це мікс Подолу, Русанівки й кіностудії Довженка, місто дорослішання, поразок і повернень, де актор навчився головному — витримці. Він не з тих, хто романтизує «важкі дев’яності», але добре знає ціну мистецтва, яке вижило після них. Тому сьогоднішній Горбунов — це поєднання довгої пам’яті й актуального нерву: він відгукується на сучасні сюжети («Останній найманець», нові українські стрічки), але не зраджує власній інтонації, де повага до глядача важливіша за модні «повороти».
Особисте життя актора — без публічної драматизації, із простими означниками «чоловік і батько»: перший шлюб, донька Анастасія; другий шлюб, донька Софія. Його приватність — теж позиція: у час, коли реальність розсипана на кліпи, Горбунов зберігає межі між сценою і домом, нагадуючи, що публічність не дорівнює прозорості. У професії це проявляється як відповідальність за кожну участь: він не розкидається ролями, не прагне «головного за всяку ціну», але не відмовляється від характерних камео, якщо вони цементують драматургію. Та йому однаково зручно у великій історії та короткій новелі — прицільність погляду і вміння чути партнера роблять свою справу.
Зрештою, біографія Олексія Горбунова — це історія київського артиста, який пережив тоталітарну школу, безробіття, розквіт і падіння телевізійних форматів, а тепер — війну, що розірвала культурні зв’язки, і попри все залишився в професії без внутрішніх компромісів. Його шлях — ілюстрація того, що акторська професія в українських реаліях — це не лише про ролі й афіші, а про здатність тримати паузу часу й говорити рівно тоді, коли це справді потрібно. Саме тому Горбунов — не просто ім’я у титрах, а одна з інтонацій сучасного Києва, що вміє звучати тихо, але точно.