На фасаді Національної філармонії України, серед декоративних колон і музичних відлунь старого Києва, розміщено бронзову мініскульптуру Михайла Дегтярьова — купця, філантропа й одного з найвидатніших благодійників ХІХ століття. Вона нагадує про людину, що не лише примножила багатство, а й перетворила його на соціальний капітал — у буквальному сенсі заклавши фундамент доброчинності в міську архітектуру. Ця скульптура, створена Юрієм Білявським у межах проєкту «Шукай!» Юлії Бевзенко за підтримки Zagoriy Foundation, розповідає історію про те, як приватна ініціатива здатна змінити ціле місто.
Родина Дегтярьових оселилася у Києві в 1830-х роках, коли місто починало свій шлях до модернізації. Парфентій Дегтярьов, батько Михайла, був не лише заможним торговцем залізними товарами, а й першим міським головою Києва. Але його життя обірвалося рано, залишивши шестирічного сина без опори. Михайло ріс у складних обставинах, та саме ці роки сформували його силу волі, ощадливість і внутрішню дисципліну. Завдяки природному хисту до торгівлі, феноменальній пам’яті та працьовитості він не лише зберіг справу батька, а й розвинув її у масштабний торговельний дім із репутацією надійності. Київський бізнес Дегтярьова став взірцем купецької чесності й організації, а його ім’я — синонімом довіри.
Проте справжнє покликання Михайла Парфентійовича лежало не лише у комерції. Уже в тридцятирічному віці він активно долучився до благодійності, ставши попечителем сирітського дому. Поступово доброчинність перетворилася на сенс його життя. У 1882 році, головним чином на його кошти, спорудили Будинок купецьких зборів — нинішню Національну філармонію України на Володимирському узвозі. Ця будівля стала не просто культурним центром, а символом спільності київських підприємців, які через мистецтво об’єднували громаду.
Через рік після цього меценат заснував богадільню для 40 літніх і немічних, а в 1892 році — так званий «будинок вдів», де безкоштовно мешкали жінки, що втратили годувальників. Його благодійні ініціативи поширювалися на лікарні для робітників, стипендії для бідних студентів Київського політехнічного інституту та Комерційного училища. Але найвражаючим виявом щедрості став його заповіт. Після смерті в 1898 році Дегтярьов залишив місту понад 4,5 мільйона рублів — колосальну на той час суму, еквівалентну бюджету кількох повітових міст.
Основна частина спадку була спрямована на створення комплексу соціальних установ. Уже 1900 року на Лук’янівці почалося будівництво великого благодійного центру: богадільні, дитячого притулку та навчального закладу. До 1902 року на території понад п’яти гектарів постали тринадцять будинків — справжнє містечко милосердя. Щороку там знаходили прихисток до 500 літніх людей і понад сотню дітей. Кожен отримував не лише дах і їжу, а й гідність — білизну, одяг, можливість працювати у майстернях. Для дітей діяло двокласне училище імені Михайла Дегтярьова, де їх навчали грамоті й ремеслам. По завершенні навчання вихованцям видавали одяг, взуття й невелику суму грошей — старт у самостійне життя, подарований людині, якої вони ніколи не знали особисто, але пам’ятали все життя.
Саме в цьому проявилася головна ідея філантропії Дегтярьова: допомога не як епізод, а як система. Він не роздавав гроші — він створював структури, здатні працювати після його смерті. І ці структури діяли десятиліттями, переживши війни та зміни влади. Його ім’я залишалося на фасадах навчальних і благодійних закладів, у міських списках почесних громадян, у спогадах студентів і робітників, яким його фонди давали шанс на освіту.
Бронзова мініскульптура на Володимирському узвозі — це більше, ніж декоративний знак. Вона стоїть саме там, де колись звучали оркестри у залі, збудованій завдяки його пожертві. Її мета — нагадати, що історія міста твориться не лише політиками чи архітекторами, а й тими, хто мав бачення добра як форми міського розвитку. У кожному його жесті — від купецької скромності до масштабного заповіту — простежується ідея взаємності: місто дало йому можливість розбагатіти, він віддячив, зробивши це місто людянішим.
Проєкт «Шукай!» перетворює такі історії на невидиму, але відчутну мережу київської пам’яті. Мініскульптура Дегтярьова вписується в цей контекст як символ вдячності та соціальної відповідальності. Вона повертає ім’я, яке колись було на слуху в кожного киянина, і нагадує, що навіть одна людина може змінити міське середовище — якщо її доброчинність спрямована на освіту, підтримку і гідність.
