Алла Аніщенко — одна з тих постатей, чия присутність у міському просторі відчувається щодня, навіть якщо її ім’я відоме не всім. Народжена 17 січня 1937 року в Полтаві, вона належить до покоління архітекторів, які формували обличчя повоєнного Києва в період сміливих експериментів, інженерних пошуків і віри в те, що архітектура може бути водночас раціональною, економною й поетичною. Після закінчення Київського художнього інституту у 1960 році Аніщенко розпочала роботу в КиївЗНДІЕП — інституції, що стала центром досліджень і впровадження типового та експериментального проєктування житлових і громадських споруд. Саме тут сформувався її професійний почерк, заснований на ідеї легкості конструкцій та максимальної функціональності простору.
1960–1980-ті роки були для київської архітектури часом відносної свободи. Відмова від сталінського декору відкрила шлях до нових форм, а інженерні інновації дозволили мислити будівлю як конструктивну систему, а не як масивний монумент. У цій атмосфері Алла Аніщенко стала однією з ключових дослідниць і практиків висячих та вантових покриттів. Вона не просто використовувала нові технології, а теоретично їх осмислювала, що засвідчують її наукові праці та монографії, зокрема дослідження архітектури споруд із висячими покриттями та громадських будівель із застосуванням легких металевих конструкцій. Поєднання наукового підходу й практичного проєктування зробило її роботи впізнаваними та інженерно бездоганними.
Найбільш відомими для киян стали створені нею криті ринки та універсами круглої форми — так звані «шайби» й «барабани». Ринок «Залізничний» у Києві, центральні ринки в Черкасах, Харкові, Рівному, а також універсам на Печерській площі стали справжнім проривом у типології торговельних споруд. Коло, за переконанням Аніщенко, було оптимальною формою для такого типу будівель: воно дозволяло зменшити витрати матеріалів, забезпечити рівномірне освітлення й дати кожному торговому місцю більший об’єм простору. Конструкція з бетонної оболонки та радіальних вантів, що сходяться в центральному кільці зі світловим ліхтарем, створювала відчуття відкритості та повітряності — рідкісну якість для масової архітектури того часу.
Окреме місце в її творчості посідає готель «Либідь» у Києві, зведений у 1970 році. Він став прикладом стриманого модернізму, де лаконічні форми поєднані з чіткою функціональною логікою та повагою до міського контексту. Не менш важливою була участь Алли Аніщенко в реконструкції Республіканського стадіону, нині відомого як Національний спортивний комплекс «Олімпійський». Роботи 1960–1970-х років суттєво вплинули на подальший розвиток цієї знакової для Києва споруди та закріпили за архітекторкою репутацію фахівчині, здатної працювати з масштабними й складними об’єктами.
Попри інноваційність і значущість її проєктів, доля багатьох споруд Аніщенко виявилася непростою. Зміни економічної системи у 1990-х роках призвели до хаотичної забудови прилеглих територій, втрати відкритих громадських просторів і поступового спотворення первісного задуму. Кіоски, прибудови й занедбаність зробили ці будівлі малопомітними для містян як архітектурні цінності. Частину спадщини було втрачено фізично, як у випадку з ринком у Махачкалі, інші ж перебувають під постійною загрозою перебудови або знесення. Водночас саме ці споруди є важливими маркерами київського модернізму та свідченням часу, коли інженерна думка й архітектурна сміливість ішли пліч-о-пліч.
Алла Аніщенко — одна з небагатьох жінок-архітекторок, які змогли не лише заявити про себе в професії, а й сформувати цілу типологію будівель, впізнавану в різних містах. Її творчість пов’язана з Києвом не лише географічно, а й ментально: це архітектура для щоденного життя, для ринку, магазину, готелю, стадіону, тобто для простору, де місто зустрічається з людиною без пафосу, але з гідністю. Сьогодні, коли питання збереження модерністської спадщини стає дедалі актуальнішим, ім’я Алли Аніщенко повертається в публічний дискурс як символ інженерної культури, раціональної краси та відповідальності перед містом.