На Лютеранській, 16 стоїть будівля, яка сьогодні здається звичайною міською спорудою з офісами та кабінетами, але її минуле щільно вплетене в тканину київських містичних легенд. Колись це був розкішний маєток Якима Сулими — людини освіченої, заможної та захопленої архітектурою, яка прагнула створити не просто дім, а простір, що вражав би уяву. У 1830-х роках садибу спроєктував архітектор Людвік Станзані, але сам Сулима активно долучався до роботи, контролюючи деталі та композицію. Будинок мав величний шестиколонний портик, купол, симетричні сходи й тераси, які каскадом спускалися схилами Винтової гори до Бессарабки. Усередині налічувалося тридцять сім кімнат, флігелі, господарські приміщення, а навколо планувався сад із виноградником — символ достатку та спокою.
Та спокій виявився недовгим. У 1840 році Яким Сулима загинув за обставин, які так і не були остаточно з’ясовані. Саме з цього моменту історія маєтку перестає бути лише архітектурною і поступово занурюється в площину легенд. Будинок перейшов у власність його вдови Уляни, яка згодом вийшла заміж за генерала Миколу Ловцова. Після цього в будівлі, за свідченнями сучасників, почали відбуватися дивні речі. Вночі мешканці чули стогони, кроки й шурхіт, у вікнах нібито з’являлася біла постать, а в повітрі відчувалася тривожна напруга. Кияни шепотілися, що це дух Сулими, обурений новим шлюбом господині та тим, що його дім більше не належить лише йому.
Легенда підживлювалася подальшими подіями. Генерал Ловцов прожив у маєтку недовго й раптово помер, а згодом не стало й самої Уляни. Будинок ніби відмовлявся приймати нових господарів. З часом садибу переобладнали під притулок для малозабезпечених, і навіть тоді люди говорили про дивні явища. У 1866 році в одному з крил звели церкву Олександра Невського. Після її освячення розповіді про привида Сулими ніби стихли, але містика не зникла повністю. Працівники й мешканці скаржилися, що в приміщеннях без причини падали камінці, дрібні предмети злітали з полиць, а інколи виникало відчуття, ніби хтось невидимий спостерігає з темних кутів.
Найбільш моторошною сторінкою стала пожежа 1896 року. Вогонь знищив дерев’яну частину будівлі, але кам’яні стіни вистояли. Свідки запевняли, що серед диму й полум’я бачили силует у білому, який ніби спостерігав за руйнуванням дому. Для багатьох це стало остаточним доказом того, що дух Сулими не покинув свою садибу навіть після освячення церкви та численних перебудов. Після відновлення будівлі тут ще певний час працював притулок, а з 1928 року розмістилися комунальні квартири, магазини та офіси. Місто змінювалося, але пам’ять про загадковий маєток залишалася.
Сьогодні будинок на Лютеранській, 16 майже не видає свого минулого. Проте київські легенди живуть довше за покоління. Для одних історія про ревнивого привида — лише міський міф, спроба пояснити трагедії та випадковості. Для інших — нагадування, що старі будівлі зберігають емоції, страхи й пристрасті людей, які в них жили. Маєток Якима Сулими став символом того, як реальна історія поступово перетворюється на містичний наратив, де межа між фактом і легендою стирається, залишаючи Києву ще одну загадку, яку неможливо остаточно розгадати.