Є історії, які неможливо переказати сухо — їх треба прожити вголос, зі сміхом, піснею й тією особливою інтонацією, коли ностальгія не робить із минулого музей, а повертає його живим. Саме такою обіцяє бути вистава «Я, “Побєда” і Берлін» — лауреатка національної театральної премії «ГРА» 2025 року. На сцені Національного театру імені Івана Франка глядачеві пропонують провокативну подорож без гальм, де пальне — це комедія, пам’ять і впізнавані мелодії, які ніби вшиті в українські 90-ті.
Цей спектакль подається як роад-муві, і це точне визначення. Дорога тут — не просто маршрут до Берліна, а спосіб показати цілу епоху. 90-ті в Україні — час безшабашності, хаосу й винахідливості, коли виживали не лише грошима, а й фантазією, “схемами” та здатністю сміятися із себе. Вистава будується на іронії: над самим оповідачем, над кордоном як пригодою, над наївною вірою, що “десь там” усе інакше, над українським бажанням підзаробити і водночас — над невмінням жити без пригод. І все це подано без моралізаторства: глядач не отримує лекцію про минуле, а сідає в ту саму “Побєду” — розбиту колимагу — і їде разом із героями.
За настроєм історія нагадує розповідь старого друга, який “травить байки”: сидить із гітарою, підспівує знайомі мелодії, сміється з найдикіших епізодів і раптом завмирає на секунду — бо під жартом завжди ховається щось дуже людське. Саме ця “дружня” інтонація робить постановку особливо теплою. Вона не глузує з 90-х зверхньо, а приймає їх такими, якими вони були: з абсурдом, ризиком, романтикою свободи й нестерпною легкістю молодості.
Сюжетно все звучить як авантюрний план: поїхати до Берліна, трохи підзаробити на продажі манекенів — і раптом потрапити на справжній берлінський рейв. Ця різка зміна траєкторії — ключовий двигун вистави. Вона показує, як випадковість у 90-ті була майже стилем життя: ти наче контролюєш ситуацію, але кожен поворот дороги може підкинути зовсім іншу реальність. У цьому й енергія спектаклю — він рухається, підстрибує, “заносить” на віражах, але щоразу повертається до головного: сміх як спосіб виживати й ностальгія як спосіб пам’ятати.
Окрему роль відіграє музика. Обіцянка “мелодій, які знає кожен із нас” — не просто приємний бонус, а місток між поколіннями. Для тих, хто пам’ятає 90-ті, це буде прямий удар у спогади. Для тих, хто знає цей час переважно з розповідей — можливість відчути його температуру. Музичність тут працює як емоційний монтаж: під пісню смієшся, під пісню щемить, під пісню раптом розумієш, чому ця історія досі жива.
Формат “буде смішно, іронічно, музично і злегка божевільно” — чесне попередження. Це спектакль із характером: він не прагне бути рівним, гладким і “правильним”. Він прагне бути правдивим у своїй енергії — таким, як самі 90-ті. А ще — це нагода прийти в театр не за урочистістю, а за живим відчуттям дороги, пригоди й тепла, яке виникає, коли ми сміємося з минулого й одночасно ніжно за ним сумуємо.
📍 Де: Театр ім. Івана Франка, пл. Івана Франка, 3, Київ
🗓️ Коли: 16 лютого (понеділок), 18:00–20:00