«Я, “Побєда” і Берлін» у театрі Франка: роад-муві про 90-ті, яке сміється й щемить одночасно

    Поділитися

    Є історії, які неможливо переказати сухо — їх треба прожити вголос, зі сміхом, піснею й тією особливою інтонацією, коли ностальгія не робить із минулого музей, а повертає його живим. Саме такою обіцяє бути вистава «Я, “Побєда” і Берлін» — лауреатка національної театральної премії «ГРА» 2025 року. На сцені Національного театру імені Івана Франка глядачеві пропонують провокативну подорож без гальм, де пальне — це комедія, пам’ять і впізнавані мелодії, які ніби вшиті в українські 90-ті.

    Цей спектакль подається як роад-муві, і це точне визначення. Дорога тут — не просто маршрут до Берліна, а спосіб показати цілу епоху. 90-ті в Україні — час безшабашності, хаосу й винахідливості, коли виживали не лише грошима, а й фантазією, “схемами” та здатністю сміятися із себе. Вистава будується на іронії: над самим оповідачем, над кордоном як пригодою, над наївною вірою, що “десь там” усе інакше, над українським бажанням підзаробити і водночас — над невмінням жити без пригод. І все це подано без моралізаторства: глядач не отримує лекцію про минуле, а сідає в ту саму “Побєду” — розбиту колимагу — і їде разом із героями.

    За настроєм історія нагадує розповідь старого друга, який “травить байки”: сидить із гітарою, підспівує знайомі мелодії, сміється з найдикіших епізодів і раптом завмирає на секунду — бо під жартом завжди ховається щось дуже людське. Саме ця “дружня” інтонація робить постановку особливо теплою. Вона не глузує з 90-х зверхньо, а приймає їх такими, якими вони були: з абсурдом, ризиком, романтикою свободи й нестерпною легкістю молодості.

    Сюжетно все звучить як авантюрний план: поїхати до Берліна, трохи підзаробити на продажі манекенів — і раптом потрапити на справжній берлінський рейв. Ця різка зміна траєкторії — ключовий двигун вистави. Вона показує, як випадковість у 90-ті була майже стилем життя: ти наче контролюєш ситуацію, але кожен поворот дороги може підкинути зовсім іншу реальність. У цьому й енергія спектаклю — він рухається, підстрибує, “заносить” на віражах, але щоразу повертається до головного: сміх як спосіб виживати й ностальгія як спосіб пам’ятати.

    Окрему роль відіграє музика. Обіцянка “мелодій, які знає кожен із нас” — не просто приємний бонус, а місток між поколіннями. Для тих, хто пам’ятає 90-ті, це буде прямий удар у спогади. Для тих, хто знає цей час переважно з розповідей — можливість відчути його температуру. Музичність тут працює як емоційний монтаж: під пісню смієшся, під пісню щемить, під пісню раптом розумієш, чому ця історія досі жива.

    Формат “буде смішно, іронічно, музично і злегка божевільно” — чесне попередження. Це спектакль із характером: він не прагне бути рівним, гладким і “правильним”. Він прагне бути правдивим у своїй енергії — таким, як самі 90-ті. А ще — це нагода прийти в театр не за урочистістю, а за живим відчуттям дороги, пригоди й тепла, яке виникає, коли ми сміємося з минулого й одночасно ніжно за ним сумуємо.

    📍 Де: Театр ім. Івана Франка, пл. Івана Франка, 3, Київ
    🗓️ Коли: 16 лютого (понеділок), 18:00–20:00

    Схожі публікації

    Йосип Каракіс: архітектор, який умів берегти Київ навіть тоді, коли місто змушували забувати себе

    Йосип Каракіс належить до тих київських архітекторів, чия біографія...

    «Квартира 27» на Печерську: необістро з атмосферою київської інтелігентної квартири

    На Печерську відкрилося pet-friendly необістро «Квартира 27» — заклад...

    Куренівський «Титанік»: будинок Йосипа Каракіса, що перетворив житло на палубу спільного життя

    Будинок-«Титанік» на Сокальській, 1 — одна з тих київських...

    Ярмарок до Дня вишиванки на Бессарабці: українські візерунки, вінтаж і речі з характером

    16–17 травня на Бессарабському ринку відбудеться ярмарок до Дня...