На підйомі Великої Житомирської, що сходить до Львівської площі, стоїть п’ятиповерхова кам’яниця, яку кияни давно охрестили «кремовим тортиком». Парадний фасад — рожево-білий, із тістечковою пластикою ліплення, еркерами, балконами й вінчальним аттиком — здається солодким жартом у камені, але за цією візуальною легкістю ховається сувора міська історія. Збудований 1912 року як прибутковий дім на замовлення Пантелеймона Кравцова, він пережив війну майже без руйнувань, віддзеркалив зміну держав і повсякденних звичок киян, а сьогодні одночасно є й архітектурним раритетом, і живим шматком міського побуту з магазинами на першому поверсі, пошарпаними під’їздами, вивісками, кондиціонерами з двору та… оповідками про привидів. Дім «завершує» парний бік вулиці, створюючи для площі ефект урбаністичного порталу; його кутова позиція та пластика фасаду дозволяють читати забудову початку ХХ століття як композицію, а не просто низку фасадів.
Первісно кам’яниця була зеленою — «рідний» колір силікатної цегли й досі видно з дворового боку, де історичну оболонку спотворили хаотичні засклення балконів і зовнішні блоки кондиціонерів. Кілька років тому фронтальний фасад перефарбували в теплу кремово-рожеву гаму, що підсилила солодку метафору «торта». І хоча верхні поверхи сьогодні місцями з вибитими вікнами (подекуди тимчасово закритими ДСП), силует будинку тримається охайно; ліплені наличники, фестони, карнизні профілі пережили століття, а з ними й міська звичка дивитися на архітектуру не лише як на «стіни», а як на тексти. Типологія — класичний для Києва прибутковий дім початку століття з двома входами: утилітарний із двору та парадний на червоній лінії, де в овальному порталі під ліхтарем починається театралізована мізансцена сходів, плитки, металевих огорож. Партер, як і сто років тому, відданий торгівлі; місто зберегло економічну логіку цієї вулиці.
Та головний шар пам’яті будинку — мистецький. Уже 18 вересня 1913 року тут відкрився синематограф «Ліра» — один із перших у Києві. За радянських часів він став кінотеатром імені Чапаєва з дитячо-молодіжним репертуаром; під час німецької окупації 1941–1943 років йому повернули назву «Ліра», демонстрували стрічки німецькою або з субтитрами, а після війни ім’я Чапаєва закріпилося надовго — аж до 2015-го, коли історичну назву повернули й зробили акцент на українському, фестивальному та артхаусному кіно. «Ліра» — не тільки найстаріший діючий кінотеатр столиці (і один із найстаріших в Україні), а й матеріальне свідчення того, як кінематограф, колись «видовище нового часу», вмонтувався в тканину київського центру. По сусідству, у цокольній частині, з 1987 року діє камерна сцена «Актор», заснована Валентином Шестопаловим. Театр починав як театральне кафе — сміливий формат для кінця 1980-х, нині це постійно діюча платформа, де серед найвідоміших учасників трупи — Олексій Вертинський. Вузька зала, де, за відгуками глядачів, інколи душно й тісно, прив’язує драму до глядача буквально й переносить київський театр до масштабу дворика — інтимного, майже домашнього.
Верхні поверхи будинку зберігають інший мистецький слід. На третьому поверсі в п’ятикімнатних апартаментах мешкало подружжя художників Прахових: викладачі Київського художнього училища, засновники художньо-промислової студії, що приймала у гості Віктора Васнецова й Михайла Нестерова. Тут, між полотнами, ескізами, гіпсовими формами, народжувалася розмова про образ Києва в монументальному мистецтві. На четвертому — з 1941-го та знову з 1943 по 1993 рік — жив академік-нейрохірург Андрій Ромоданов, багаторічний директор Інституту нейрохірургії, чиє ім’я нині носить установа. Меморіальна дошка з 1995 року позначає його присутність у міській історії: будинки київського центру рідко бувають «про одне», частіше — про суми біографій.
У міських легендах ця адреса — ще й територія містики. Сусіди розповідають про шепіт у коридорах і кроки, що лунають крізь перекриття; хтось бачить «жінку в білому», яка зникає, щойно на неї глянути; хтось відчуває раптовий холод, ніби будинок відчиняє внутрішні вентиляційні ходи. Скептикам легше: дерев’яні настили, старі балки, коливання температури — і ось вам «парапсихологія». Містика свої аргументи теж має: такі будинки накопичують пам’ять, а пам’ять інколи звучить. Як і більшість кам’яниць старого середмістя, дім оповитий легендами про підземні ходи: мовляв, під Великою Житомирською простягнуті артерії, що колись з’єднували будинки з Софією Київською, Михайлівським Золотоверхим та іншими святинями. Документальних підтверджень немає, але київський ґрунт — мереживний: підвали, дренажі, льохи, інженерні коридори часто сприймають за «таємні тунелі». В усній історії ходи використовували під час війни для безпечного переміщення, до війни — для «таємних угод» і контрабанди. Місто любить відповідати на це напівусмішкою: у Києві завжди є місце підземній уяві.
Чому ж цей будинок витримав Другу світову, коли навколо — цілі квартали знищених кам’яниць? Частково — випадок, частково — конструктив: міцна цегляна стіна, взаємна підпора сусідніх будівель, топографія схилу. Проте насправді вцілілі кам’яниці — це не тільки «везіння», а й робота численних невидимих людей, що повертали до життя ущент пошкоджені двері, балки, під’їзди. Сьогодні будинок потребує нової хвилі дбайливості: акуратної реставрації ліплення без «цементних латок», повернення системності у дворові фасади (дехтось засклив балкон алюмінієвою системою, а хтось просто вбив дошку), легалізації кондиціонерів із правилами для їхнього розміщення, м’якого сервісу вікон на верхніх поверхах. Київ за останні роки навчився бережно працювати з історичною забудовою; адреси на кшталт 40/2 мусять ставати прикладами не «музеєфікації», а комфортного сучасного життя в історичній оболонці.
У міському читанні Велика Житомирська — це коридор, де нашаровуються епохи: з одного боку — монастирські куполи й руїни-резонанси минулого, з іншого — модерні крамниці, кафе, театральні афіші. Будинок-«тортик» працює як візуальний якор: він впізнаваний, доброзичливий у масштабі людини, з яскравою парадною брамою, яка ніби запрошує «на сцену». Для туриста це локація, де за одну годину можна пройти міні-курс із київської урбаністики: прогулянка уздовж фасаду, обхід двору з поглядом на «зелену» цеглу, кавою — у партері, квитком у «Ліру» або походом до «Актору», а якщо пощастить — короткою розмовою з мешканцем, який згадає, як тут жили художники чи як на четвертому поверсі працював видатний нейрохірург. Для містянина — це ще й нагадування: цінність не лише в «зіркових» пам’ятках, а й у цілих ансамблях, що тримають історію в буденності.
Чим глибше вдивляєшся в ліплення й тіні під карнизом, тим більше розумієш: назва «тортик» — не знецінення, а комплімент. Архітектура початку ХХ століття вміла бути святковою, не втрачаючи функціональності; підсолоджувати місто без нальоту бутафорії. І хай теперішня реальність приносить виклики — від вибитого скла до тимчасових «латок», — основа лишається міцною. Як і сто років тому, партер живе торгівлею, середні поверхи — життям і професіями, верхні — легендами, що їх охоче підхоплює міська уява. У цьому симбіозі — сила киян: зберігати, але й користуватися; шанувати історію, але не віддавати її на склад; вірити легендам, не відмовляючись від інженерного розуму.
Будинок на Великій Житомирській, 40/2 — приклад того, як один фасад здатний збирати місто в цілісну оповідь. Тут поруч уживаються неоковирність дворових добудов і камерна вишуканість парадного входу, комерційний щоденник першого поверху і кінематографічний хронотоп «Ліри», ремесло художників і холодна точність нейрохірурга, міф про підземні ходи і факт про вцілілі перекриття. Можливо, саме тому ми впізнаємо Київ у цих деталях: місто, яке не соромиться своєї еклектики, здатне пережити будь-яку моду й будь-яку зиму.
