Проєкт «Шукай!» змінює те, як Київ розповідає про себе. Замість монументальних постаментів — невеликі бронзові мініскульптури, заховані в міському просторі. Їх треба не просто побачити, а спеціально знайти. Авторка проєкту, гід і «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко, запропонувала киянам нову мову пам’яті: не офіційну й урочисту, а близьку, тактильну, інтерактивну. Кожна така скульптура має QR-код, що веде до історії — про будинок, людину, подію. Але «Київська складАнка» на Десятинній, 12 вирізняється навіть на тлі цього проєкту. Це не пам’ятник конкретній постаті чи даті. Це пам’ятник самим киянам.
Текст, що супроводжує мініскульптуру, звучить як посвята всім, хто має стосунок до міста. Тим, хто народився тут і живе поколіннями. Тим, хто переїхав сюди з інших міст і зробив Київ своїм домом. Тим, хто тимчасово виїхав, але обіцяє повернутися. Тим, хто ще тільки народиться в цьому місті. І, звісно, тим, хто Київ захищає, і тим, хто за нього загинув. У кількох рядках сюди вміщено майже весь спектр київського досвіду останніх років — від воєнної реальності до тихого, повсякденного життя, яке так хочеться зберегти.
Назва «складАнка» недарма написана з виділеною «А»: це і гра слів, і візуальний акцент. Київ тут постає як мозаїка, як пазл, що складається з історій різних людей. Місто — не набір фасадів, а сукупність біографій. Саме тому ключовою фразою стає запрошення: «Залиште свій відбиток пальця на нашій скульптурці, адже Київ складається з усіх нас». Це вже не просто пам’ятник, а міський ритуал. Доторкнувшись до бронзи, відвідувач ніби підтверджує: «Я теж частина цієї історії».
Розташування мініскульптури на фасаді будинку на Десятинній, 12 теж промовисте. Тут проходять маркет-події «Всі. Свої» — місце, де перетинаються кияни різних професій, стилів і досвідів, де локальні бренди говорять про нову міську культуру. Серед цього руху, покупок і кави «Київська складАнка» додає ще один вимір — вимір пам’яті. Вона нагадує: навіть найсучасніші міські формати тримаються на тому, що хтось колись це місто побудував, хтось за нього борониться, хтось за нього віддав життя.
Над скульптурою працювали ті самі люди, які формують ДНК проєкту «Шукай!»: Юлія Бевзенко як авторка та «менеджерка Києва», скульптор Юрій Білявський і меценат — Інститут вертебрології та реабілітації. Цей трикутник — ініціатива, творчість, підтримка — добре показує, як у сучасному Києві народжуються нові пам’ятники. Не «згори» наказом, а як спільний жест міської спільноти.
На відміну від класичних меморіалів, «Київська складАнка» не диктує готову інтерпретацію. Вона не має героїчної фігури на постаменті, не пропонує канонічного образу «правильного киянина». Навпаки, текст поруч із мініскульптурою максимально включальний: у цю символічну родину киян потрапляють і ті, хто виїхав, і ті, хто щойно приїхав, і ті, хто ще тільки має з’явитися. Це важливий злам: пам’ять перестає бути лише про минуле, а стає про зв’язок поколінь — від тих, хто жив тут колись, до тих, кого місто ще тільки чекає.
Особливо гостро цей меседж звучить у час повномасштабної війни. Рядок про киян, які захищають місто, і киян, які за Київ загинули, переводить «Київську складАнку» в площину воєнного меморіалу, хоч вона й не схожа на жоден із традиційних військових пам’ятників. Тут немає зброї, фігур солдатів, дат і назв операцій. Є лише стислий, але дуже сильний жест вдячності: «Памʼятаємо. Дякуємо. Вклоняємося». Ці слова не прив’язані до конкретних імен, але кожен, хто читає, може згадати когось свого.
Тактильність цієї мініскульптури — окрема тема. Заклик залишити відбиток пальця перетворює пам’ятник на живий інтерфейс між містом і людьми. Бронза з часом полірується дотиками, темніє довкола, світлішає в місцях, де її торкаються найчастіше. Так на поверхні скульптури буквально накопичується фізичний слід присутності киян. Пам’ять тут — не тільки метафора, а й матеріальний процес: чим більше доторків, тим видимішим стає знак.
У ширшому контексті міського середовища «Київська складАнка» показує, як сучасні пам’ятники можуть виходити за межі традиційного уявлення про монументальність. Вона невелика за розміром, не домінує в просторі, її можна не помітити, якщо поспішати. Однак саме це робить її цікавою: щоб вступити з нею в контакт, треба уповільнитися, зупинитися, подивитися не лише собі під ноги, а й на фасади довкола. Це м’яка, але дуже дієва інтервенція в щоденну міську звичку «нічого не бачити».
«Шукай!» як проєкт у цілому і «Київська складАнка» зокрема переводять міську пам’ять у формат гри, квесту, особистого досвіду. Це пам’ять, яку треба відкривати власноруч — буквально доторкаючись до бронзи й фігурально докладаючи власну історію до загальної мозаїки. Так формуються нові ритуали: зустрітися з друзями «під складАнкою», показати її дитині, пояснити гостям із іншого міста, що в Києві є пам’ятник, присвячений усім киянам.
У підсумку «Київська складАнка» — це більше, ніж ще одна мініскульптура на фасаді. Це концентрований образ міста, яке бачить себе в усій повноті — у минулих поколіннях, у теперішніх мешканцях і в тих, хто ще тільки приїде або народиться. Вона нагадує: Київ — це не щось абстрактне й безособове, а нескінченна складАнка людських доль, і кожен має право залишити в ній власний відбиток.
