Неподалік Севастопольської площі, у затишному дворі 5-го пологового будинку, виростає силует невеликого храму, що став для цього лікарняного кварталу не лише сакральним знаком, а й важливою архітектурною присутністю. Церква ікони Божої Матері «Знамення» — приклад того, як сучасна київська сакральна архітектура здатна співіснувати з повсякденною інфраструктурою міста, надаючи їй людяності та осмислення. У міській тканині, де домінують лікарняні корпуси, транспортні артерії і стримані фасади соціальних будівель, храм створює вертикаль надії: невеликий за площею, але високий за інтонацією, він працює як візуальний і духовний орієнтир для пацієнтів, медиків і відвідувачів.
Ідея святині, присвяченої Знаменській іконі, тут не випадкова. Образ «Знамення» — одна з найдавніших і найшанованіших ікон православ’я (новгородське явлення другої половини ХІІ століття), богословськи належить до типу Оранти і уособлює присутність Спасителя у лоні Богородиці. Для пологового будинку ця семантика звучить особливо переконливо: храм ніби вписує в лікарняний простір молитву про материнство, народження, захист новонароджених. Так архітектура дістає додатковий шар сенсу — стає не лише місцем богослужіння, а й топографією надії, де ритуал і медицина працюють поруч, не заважаючи одна одній.
Камінь у підмурки заклали 2001 року — скромний старт, що віддзеркалив реальність пострадянського будівництва: часткове фінансування з боку міської адміністрації та головного лікаря, перерви, «замороження» робіт до 2003-го. Проте вже того ж року в церкві звершили перше богослужіння, а 2004-го розписали центральну частину інтер’єру. Відтак храм почав зростати еволюційно, добудовами, як це часто буває у лікарняних святинях Європи: 2007 року з’явився південний приділ, за ним — північний (лівий), що збалансувало об’єм і дозволило розвести функції, збільшити місця для парафіян і тих, хто приходить на коротку молитву між процедурами чи чергуваннями.
Виразність силуету формують бані: 2012 року цинкове покриття замінили міддю, а фасади облицювали, надавши ансамблю візуальної цілісності та тривкості. Мідь — матеріал, що гідно старіє; її патина з часом лише підсилює присутність храму серед дерев та світлих фасадів лікарні. В інтер’єрі простір «збирає» іконостас, каркас якого встановили невдовзі після реконструкції, а ікони для нього писали поступово, у традиції майстерень, де новий живопис уважно слухає старі канони. 2013–2014 роки позначені розписами у Свято-Миколаївському приділі: теплі тони, спокійний рисунок і «тиха» колористика працюють на ту саму лікарняну етику — не вражати, а втішати.
Архітектурна типологія святині промовисто поєднує компактність із вертикальною амбіцією: невеликий план і підкреслена висота допомагають не «тиснути» на дворик, залишаючи достатньо повітря та світла, але водночас позначають сакральний центр. Цей баланс важливий для простору, де рухаються візки, де спішіть лікар, де стишено розмовляють родичі: храм не змагається з функцією лікарні, а пропонує її гуманістичну рамку. У подвір’ї, де панують прагматика й ритм доби, з’являється місце паузи.
Динаміка юрисдикційної належності — частина новітньої історії українського православ’я, і храм «Знамення» її відображає чесно. До 2022 року святиня належала до Української Православної Церкви, нині вона у складі Православної Церкви України. Для архітектури цей перехід означає не зміну форми, а зміну акцентів спільноти: відкритість для місцевих мешканців, волонтерські ініціативи, ширший культурний діалог. Так храм зберігає тяглість літургій, але вкорінюється ще глибше в міську громаду.
Важливо й те, що розбудова відбувалася поетапно — приділами, оновленням оболонки, внутрішніми розписами, — тобто через «акупунктурні» втручання, характерні для живих парафій. Така стратегія краще відповідає реаліям Києва, ніж разові масштабні проєкти: вона дає змогу відчувати зворотний зв’язок із місцем, обережно налаштовувати пропорції, матеріали, світло. В результаті склався ансамбль, де приріст площі не зруйнував камерності, а естетика не розминулася з функцією.
Сьогодні церква ікони «Знамення» — архітектурна перлина малих форм: не громіздка, без надмірностей, але чітко «прочитувана» у міському ландшафті. Вона наповнює лікарняний квартал сенсом, нагадуючи, що народження — це і подія медицини, і таємниця, і спільна молитва міста про життя. Адреса проста — проспект Валерія Лобановського, 2, — але досвід, який тут пропонують, значно ширший: тихий простір, де архітектура, ікона й людська турбота складаються в одну, важливу для Києва, фразу.