Садиба Мурашка на Малій Житомирській, 14 — одна з тих київських адрес, у яких місто дихає в повний голос. Комплекс з особняка, прибуткового будинку та флігеля пережив зміну імперій, пожежі, націоналізацію, комунальні квартири й десятиліття байдужості. Сьогодні — аварійний стан і дошки у вікнах. Завтра — цілком імовірно, що йому повернуть гідність: міська команда запропонувала перетворити маєток на культурно-мистецький центр «Садиба Мурашка». Ідеться не про косметику фасадів, а про нову функцію, яка наповнить простір життям і зробить його точкою притягання для мистецької спільноти та містян.
Історія ділянки показова для Подолу і Верхнього міста. У середині XIX століття тут господарювали Флорентій і Ольга Бровінські; з 1872-го власником став підприємець Петро Григорович-Барський, володар друкарні та найбільшого в Києві канцелярського магазину. У 1894-му садибу придбав купець другої гільдії та майстер іконостасів Олександр Мурашко, який через чотири роки зводить триповерховий прибутковий будинок: головний фасад вузьким торцем виходить на вулицю, довга камералка тягнеться вздовж межі ділянки, а дворові флігелі замкнюють простір. Пожежа 1905 року руйнує частину забудови, але маєток відновлюють; після смерті власника в 1910-му садиба змінює господаря, проте іконостасна майстерня ще деякий час працює, аж поки націоналізація не перетворює вишукані інтер’єри на комуналки. У 1930-х тут діє Будинок культури сліпих — символічна спроба повернути будівлі соціальний сенс. Та згодом — десятиліття зношування, і нині ми маємо складний спадок: пам’ятку з непересічною історією, але з критичною потребою у реновації.
Пропонована концепція ставить акцент не на музейному консервуванні, а на реконструкції з новим життєвим циклом. Її ядро — публічний культурний дім із чіткою програмою: галереї сучасного мистецтва з просторами для дрібної та середньої скульптури; музей авангарду з інклюзивними експозиційними залами; художня бібліотека з фондом, що відображає історичні пласти й сучасні практики; центр із цифровим доступом до освітніх і мистецьких проєктів, який розширить аудиторію далеко поза межі будівлі; дитяча художня школа, що продовжить ремісничу традицію місця; мистецька резиденція для молодих і визнаних авторів; камерні майданчики для тематичних вечорів, кінопоказів і концертів. Тобто простір, який не просто «показує мистецтво», а виробляє його щодня, укорінюючи культуру в міську тканину.
Цей підхід важливий із кількох причин. По-перше, реновація як інвестиція. Архітектурна спадщина — не лише витрати на консервацію, а й інструмент економіки міста: культурні центри підвищують вартість довколишньої нерухомості, стимулюють локальний бізнес, тягнуть за собою кав’ярні, книгарні, малі майстерні, дають робочі місця. По-друге, це туристичний маршрут, який доповнює вже знані точки — Софію, Михайлівський Золотоверхий, Володимирський проїзд — і витягає відвідувача на кілька годин у квартали, що потребують уваги. По-третє, це символічна реституція: повернення будинку до його «мистецької» ідентичності, адже колись тут творили іконостаси, а тепер тут знову можуть творитися смисли.
Щоб проєкт відбувся, важливо мислити садибою як ансамблем. Особняк, прибутковий дім і флігель мають отримати узгоджену функціональну логіку: на першому поверсі головного фасаду — публічна вітрина міста з вхідною групою, відкритими галереями і книжковим простором; на верхніх поверхах — експозиції, бібліотека-читальня і тихі зали, де можна працювати з архівами; у флігелі — резиденційні майстерні, освітні класи дитячої художньої школи та лабораторія для цифрових проєктів. Двір — не службовий проїзд, а напівприватна площинка з деревами, амфітеатром і літньою сценою, де відбуватимуться покази та концерти. Саме такий «градієнт публічності» від вулиці до двору робить історичні будинки сучасними без втрати їхньої субстанції.
Архітектурно реновація має ґрунтуватися на принципі «бережної модернізації». Повернення історичної колористики цегли на дворі й дбайливе очищення фасадів від пізніх нашарувань, тонке відновлення ліпного декору, реставрація дерев’яних сходів і дверей, інтеграція сучасних інженерій без агресії у тканину стін — усе це можливо, якщо дизайн-бриф чітко фіксує межі втручання. Всередині — універсальні білі зали з природним світлом, мобільні перегородки, акустично налаштовані кімнати для музики та кіно, тактильні елементи для доступності, ліфти й пандуси без компромісів. Інклюзія тут не про «пандус біля ганку», а про право на повноцінну взаємодію з кожною функцією центру.
Освітня вертикаль — окрема цінність концепції. Дитяча художня школа, регулярні відкриті лекції, воркшопи з кураторської практики, короткі резиденції з менторством, відкриті майстерні — саме так формується громада місця. Києву бракує ланцюжка «побачив — спробував — навчився — виставився — залишився в мережі», і садиба Мурашка може його створити. Тут народжуватимуться кооперації: молодий скульптор працюватиме поруч із досвідченою художницею, графічний дизайнер — із бібліотекаркою, яка збирає архіви київського авангарду, а музикант — із куратором, що готує нічні прослуховування в дворі.
Цифрова складова має не меншу вагу. Архіви, оцифровані каталоги, віддалений доступ до лекцій, інтерактивні гіди, віртуальні тури для шкіл — усе це розширює межі реального будинку і робить його присутнім у місті навіть тоді, коли зали зачинені. Кияни, які не дістануться центру у будень, отримають можливість долучатися у вихідні або онлайн; туристи плануватимуть візит заздалегідь, а дослідники — працюватимуть із фондами дистанційно.
Проте головний виклик — не ідеї, а послідовність реалізації. Аварійний стан вимагає перш за все протиаварійних робіт: укріплення перекриттів, гідроізоляції, відновлення даху, консервації вразливих ділянок. Паралельно — прозора комунікація з громадою: відкриті презентації етапів проєкту, волонтерські дні в дворі, резидентські поп-апи у тимчасових павільйонах. Так формується довіра, без якої жодна культурна інституція не виживає. Для міста це також тест на здатність працювати зі складною спадщиною: не лише оголошувати наміри, а й доводити проєкти до відкриття.
Важливо пам’ятати, що «Садиба Мурашка» — не музей однієї родини, а історична сцена, на якій змінювалися ролі. Бровінські, Григорович-Барський, Мурашко, Котляревський, Будинок культури сліпих, комунальні квартири — кожен шар розповідає про свій Київ. Реновація має зібрати ці історії в одну наративну лінію: в експозиції, у бібліотеці, в програмі кінопоказів і зустрічей. Тут логічно звучатимуть вечори пам’яті київських модерністів, лекції про друкарні Верхнього міста, воркшопи з деревообробки як реверанс колишній іконостасній майстерні. Саме зв’язок функції з генієм місця робить культурні простори переконливими.
Нарешті, це шанс утвердити новий стандарт для роботи з київськими пам’ятками. Не «відремонтувати й забути», а «переосмислити й відкрити». Не «закрити на реставрацію на десять років», а «відкрити медійну лабораторію вже завтра у дворі». Не «зробити ще один музей, куди водять лише школярів», а «створити живий будинок, куди хочеться повертатися». Садиба Мурашка має всі передумови, аби стати таким домом — інклюзивним, відкритим, гнучким, із повагою до матеріальної тканини та з чітким поглядом у майбутнє.
Коли ми говоримо про архітектурні перлини Києва, легко зупинитися на перелічуванні стилів і прізвищ архітекторів. Але справжня цінність — у здатності повертати будівлям голос. На Малій Житомирській, 14 цей голос звучав століттями: від ремісничих майстерень до культосвітніх ініціатив. Настав час дати йому мікрофон міського масштабу. Якщо Київ ухопить цю можливість, отримає не лише врятовану пам’ятку, а й місце, де виростають наступні покоління митців і глядачів. У місті, яке вчиться тримати удар і не втрачати тонкість, такий дім — не розкіш, а необхідність.