Будівля Ветеринарного інституту, відкрита у 1990 році, належить до тих київських споруд, які легко пройти повз, якщо не знати, на що дивитися. Вона не стоїть у центрі туристичного маршруту, не має статусу очевидного міського символу й не конкурує з давніми соборами чи прибутковими будинками старого Києва. Але саме в цьому її особлива цінність. Це архітектура іншого типу — складна, експериментальна, інтелектуальна, створена не для декоративного ефекту, а для відчуття наукового середовища. Ветеринарний інститут Георгія Хорхота — одна з тих модерністських будівель Києва, які доводять: архітектурна перлина може бути не лише історичною чи парадною, а й дослідницькою, технологічною, майже футуристичною.
Автором проєкту став Георгій Хорхот — заслужений архітектор УРСР, випускник КНУБА, архітектор із виразним авторським почерком і любов’ю до складних просторових рішень. Його ім’я пов’язують із проєктами, які не вписуються в уявлення про пізньорадянську архітектуру як про щось одноманітне й типове. Хорхот умів працювати з великими об’ємами, технічною естетикою, незвичними формами й відчуттям майбутнього. Серед його робіт згадують геліоцентр в Алушті та недобудований готель «Вікторія» у Славутичі — споруди, які теж говорять про архітектора як про автора експериментального складу мислення. Ветеринарний інститут у Києві є дуже показовим у цьому ряду.
Ця будівля цікава насамперед тим, що вона не намагається маскувати свою функцію. Навпаки, вона виглядає як науковий комплекс. Її архітектура говорить мовою лабораторій, дослідів, вентиляційних систем, засклених поверхів і вертикальних технічних акцентів. Тут немає випадкової декоративності. Коричнева глазурована плитка, алюмінієві вікна, ритмічне скління, вертикальні вежі з повітрозабірниками зверху — усе це створює образ споруди, де архітектура й інженерія працюють разом. У ній відчувається не просто навчальний заклад, а цілий механізм знання.
Недарма Ветеринарний інститут часто порівнюють із лабораторіями Річардса у Філадельфії, створеними Луїсом Каном. Це порівняння важливе не тому, що київська будівля буквально повторює американський зразок, а тому, що вони мислять у схожій архітектурній логіці. У лабораторіях Кана технічні елементи не ховалися, а ставали частиною композиції. Службові вежі, вентиляція, вертикальні шахти й робочі простори формували архітектурний образ. У будівлі Хорхота теж помітна ця чесність: інститут не прикидається палацом чи адміністративною спорудою, він виглядає як місце науки. І саме це робить його таким сильним.
Особливо виразними є вертикальні вежі з повітрозабірниками. Вони додають споруді ритму, висоти й технічної напруги. Це не просто функціональні елементи, а повноцінні архітектурні акценти. Вони ніби витягують будівлю вгору, роблять її силует складнішим і впізнаванішим. У Києві багато модерністських споруд побудовані на горизонталі — довгі фасади, стрічкові вікна, широкі площини. Тут же важливу роль відіграє вертикаль, але не монументальна, а лабораторна. Вона не символізує владу чи урочистість, а говорить про роботу систем, повітря, технології, контрольоване середовище.
Не менш цікава вхідна група. Невеликі сходи, що проходять над рівчаком унизу, створюють незвичний сценарій входу. Людина не просто заходить у будівлю з тротуару, а ніби переходить межу. Це тонкий, але важливий архітектурний прийом. Вхід перетворюється на короткий просторовий досвід: підйом, перехід, відрив від рівня землі, наближення до скляної й плиткової структури фасаду. У хорошій архітектурі такі речі мають велике значення. Вони формують не лише вигляд будівлі, а й відчуття людини, яка нею користується.
Хорхот створив не окремий корпус, а цілий комплекс споруд. Це також принципово. Ветеринарний інститут треба сприймати як ансамбль, де різні частини мають свої функції й об’єми. Серед них був і шестикутний блок актової зали. Сам шестикутник — форма непроста, особливо для громадської будівлі. Вона одразу виходить за межі стандартного прямокутного корпусу й додає комплексу просторової інтриги. На жаль, цей блок сильно перебудували, і через це первісна авторська ідея була частково втрачена. Але навіть цей факт показує, наскільки вразливою є модерністська архітектура. Її легко зіпсувати не грубим знесенням, а поступовими перебудовами, замінами, утепленнями, випадковими добудовами й неуважним ремонтом.
На цьому тлі особливо цінно, що зовнішній вигляд головної будівлі не зіпсували. Вона досі читається як цілісний авторський твір. Збереглася коричнева глазурована плитка, яка надає фасадам глибини й особливого блиску. Збереглися елегантні алюмінієві вікна, які відповідають часу створення будівлі й підтримують її технологічний характер. Збереглося якісне засклення — деталь, яку дуже легко втратити під час сучасних реконструкцій. Варто лише замінити тонкі рами на грубі пластикові профілі, змінити пропорції вікон або хаотично засклити окремі ділянки, і вся архітектурна логіка руйнується. У випадку Ветеринарного інституту цього, на щастя, не сталося.
Ця будівля є важливою ще й тому, що вона представляє кінець великої модерністської епохи. 1990 рік — це вже межовий час. Радянська система добігала кінця, Україна стояла на порозі незалежності, а архітектура поступово входила в іншу реальність: економічну нестабільність, приватну забудову, нові матеріали, інші замовлення й часто значно нижчу якість міського планування. Ветеринарний інститут з’явився в момент, коли ще існувала школа великого комплексного проєктування, але вже відчувався перехід до нової доби. Через це споруда виглядає майже як підсумок певного архітектурного мислення.
У ній немає ностальгійної декоративності. Вона не намагається подобатися всім. Її краса — у пропорціях, матеріалах, ритмі, чесності конструктивної мови й сміливості композиції. Саме тому така архітектура часто потребує пояснення. Старовинний собор або будинок із ліпниною легше назвати красивим: там працюють очевидні символи історії, орнаменту, майстерності. Модерністська будівля вимагає уважнішого погляду. Треба побачити, як фасад пов’язаний із функцією, як вертикальні вежі організовують силует, як скління задає ритм, як матеріали створюють відчуття епохи. Коли це бачиш, Ветеринарний інститут відкривається як одна з найцікавіших споруд Києва кінця ХХ століття.
Для міста такі об’єкти особливо важливі, бо вони розширюють уявлення про київську архітектурну спадщину. Київ — це не лише бароко, класицизм, модерн і сталінський ампір. Це ще й модернізм, бруталізм, пізньорадянські експерименти, наукові комплекси, інститути, будинки культури, станції метро, готелі, лабораторії та навчальні корпуси. Без цього шару місто буде прочитане неповно. Ветеринарний інститут показує Київ як місто науки й архітектурного пошуку, а не тільки як місто церков, адміністративних будівель і житлових кварталів.
Війна додала цій споруді ще один вимір. Через складну систему допуску потрапити всередину важко, і це зрозуміло. Але навіть зовнішній огляд дає багато. Фасад, вхідна група, вежі, ритм поверхів і матеріали дозволяють побачити задум Хорхота. Водночас обмежений доступ нагадує, що сучасне місто живе в умовах безпеки, тривоги й захисту. Архітектура, яка колись говорила про науку й майбутнє, сьогодні існує в реальності війни. І це робить її ще ціннішою: вона залишається свідченням того, яким складним, амбітним і технічно сміливим міг бути Київ.
Ветеринарний інститут Георгія Хорхота варто берегти саме як цілісний архітектурний твір. Його не можна “осучаснювати” випадковими фасадними рішеннями, дешевими вікнами, грубим утепленням або декоративними елементами, які не мають стосунку до первісної мови будівлі. Його сила — у збереженій автентичності. Коричнева плитка, алюміній, скло, вертикальні вежі, технічний силует і незвичний вхід мають залишатися разом. Бо якщо забрати хоча б кілька цих елементів, споруда втратить не просто деталі, а свій характер.
Це одна з тих будівель, які вчать дивитися на Київ уважніше. Вона не потребує гучної реклами, але заслуговує на фахову й громадську увагу. Ветеринарний інститут — це архітектура, де наука стала формою, вентиляційні вежі — силуетом, а навчальний комплекс — міською пам’яткою модерністського мислення. І поки головна будівля зберігає свій первісний вигляд, Київ має шанс побачити в ній не просто інститут, а справжній архітектурний документ епохи.