Між Ближніми та Дальніми печерами, у самісінькому серці Нижньої лаври, стоїть невелика споруда, яку легко оминути, поспішаючи до підземних некрополів. Та саме вона додає ансамблю Києво-Печерської лаври несподіваного виміру — гідротехнічного, урбаністичного й духовного водночас. Йдеться про церкву «Живоносне Джерело», що виросла з колишньої лаврської водокачки й сьогодні є прикладом того, як утилітарна інженерна архітектура початку ХХ століття може бути тонко інтегрована в сакральний простір, не руйнуючи історичної тканини, а поглиблюючи її зміст.
Первісно це була каплиця над артезіанським колодязем, споруджена 1913 року за проєктом інженера-гідротехніка С. Кокліка та архітектора Є. Єрмакова. Перед інженерами стояло завдання, на диво сучасне для пам’ятки з тисячолітньою історією: поліпшити дренаж печерних пагорбів, стабілізувати вологісний режим і водночас забезпечити монастир якісною водою. Саме тому об’єкт одразу поєднував функції інфраструктури та каплиці — жест, який для Лаври був природним: вода тут не лише техногенний ресурс, а й богословський символ, тісно сплетений із чернечою аскезою та паломництвом.
Під час Другої світової війни споруда зазнала значних руйнувань: було втрачено верхній ярус, що порушило силует і образну рівновагу маленької домінанти між печерами. Відбудовчі роботи почали в кінці 1980-х, коли розгорталася широка програма реставраційних заходів у заповіднику. Власне тоді заклали основу нинішнього вигляду — збережено логіку тричасної композиції, підсилено декоративні риси фасадів, а інтер’єр готували до майбутнього перетлумачення простору з суто технічного у богослужбовий.
У 2001 році тут освятили храм на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» — посвяту, яка видається майже неминучою в сусідстві двох святих криниць, Антонієвої та Феодосієвої. Символіка назви розкриває подвійність споруди: це і реальне джерело води, і місце, де віра прочитує воду як благодать, очищення, нове життя. А 16 серпня 2024 року Православна Церква України вперше звершила тут Божественну літургію — важлива подія, що закріпила храм у живому літургійному колі Нижньої лаври та позначила його роль у сучасній конфігурації святині.
Архітектурно церква — камерна, майже іграшкова, але добре упізнавана в контексті лаврських шедеврів. Тричасний об’єм увінчаний восьмигранним шатровим барабаном, який додає вертикального імпульсу та збирає в єдине зображення фрагментовані силуети навколо. Фасади з жовтої та червоної цегли вибудовують теплу «лаврську» палітру: колористика резонує з бароковими корпусами й мурицією печерної зони, але чітка рустика і графіка швів виказують технічне походження будівлі. Башточки-пінаклі та різьблені фронтони працюють радше як «сакралізатори» інфраструктури: вони підводять око від землі до неба, від функції до сенсу. Добудована паламарня формує затишний двір, де паломники відпочивають і стають у чергу до криниць — важлива риса просторової організації маршруту між Ближніми й Дальніми печерами.
Інтер’єр вирішено як невеликий, але урочистий ораторій. Дерев’яний різьблений позолочений іконостас у бароковому ключі — місток до великої лаврської традиції, протиставлений простій бетонно-цегляній конструкції стін. Тут контраст працює на драматургію простору: груба фактура несе пам’ять про водокачку, тоді як золото, розписи й світло свічок переводять увагу до небесної перспективи. Така «двофокусність» — не недолік, а сила: храм нагадує, що святість у Лаврі проростає навіть крізь інженерні шахти, а інфраструктура може і повинна бути етичною, красивою, людяною.
У міському вимірі «Живоносне Джерело» показує важливий тренд роботи з пам’ятками: не руйнувати утилітарну спадщину, а м’яко адаптувати її, підлаштовуючи до сучасних потреб. Водогін початку ХХ століття — це частина великої модернізації Києва, і присутність такої споруди в Лаврі документує цю модернізацію не гірше за альбоми інженерів. Сьогодні, коли місто вкотре переживає кризу інфраструктури, храм-водокачка звучить як етичний маніфест: вода має бути джерелом життя, а не лише видом комунальної послуги. Саме тому тут органічно уживаються молитва і черга до криниці, іконостас і свердловина, бароковий різьблений декор і лаконічні технічні люки.
Ландшафтно споруда працює як «перепочинок» між двома магнітами паломництва — печерами. Малий масштаб, затишний дворик, захищеність від потоків туристів створюють камерність, якої часто бракує у великих святинях. Вона не претендує на роль архітектурної сенсації, а радше доповнює ансамбль, як шепіт доповнює хорал. Але саме в цій камерності — цінність для сучасного киянина: тут можна побути з власними думками, відновити ритм дихання, випити води й знову рушити у лаврський «місто-сад», де надзвичайно щільно живуть поруч історія, інженерія, молитва і природа.
Ще одна риса, на яку варто звернути увагу, — ясна логіка маршруту і доступність. Додані пандуси й впорядковане подвір’я спрощують рух, а розміщення між печерами вмикає храм у головну вісь Нижньої лаври. Для екскурсій така точка — шанс говорити мовою фактів: про еволюцію водопостачання Києва, про гігієну монастирського побуту, про роль інженерів у збереженні печер, про те, як зміна призначення будівлі може підвищувати її цінність, а не нівелювати її автентичність. Для літургійної спільноти — це жива парафіяльна каплиця, яка тримає регулярний ритм молитов і водночас лишається відкритою для тих, хто прийшов лише по воду.
Отже, церква «Живоносне Джерело» — скромний, але промовистий камінчик у великій мозаїці Лаври. Вона об’єднує різні шари міської історії: давньоруську пам’ять печер, імперський модерн 1913 року, воєнні руйнування, пізньорадянську реставрацію, пострадянську сакралізацію й новітню сторінку 2024 року, коли в її стінах пролунала перша літургія ПЦУ. Усе це разом творить образ мікрохраму, де вода і слово, інженерія і благодать, утилітарність і краса не суперечать, а підсилюють одна одну — так, як це завжди вміло робити місто на схилах Дніпра.