Історія Альберта Лореса — це життєпис людини, для якої Київ перестав бути точкою на мапі й перетворився на особистий простір відповідальності. Він висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Сирії, регіоні Кашмір, Грузії та Україні, співпрацював із провідними європейськими та міжнародними медіа, але саме російсько-українська війна стала для нього не черговим завданням, а частиною власної біографії. Лорес принципово уникає ярлика «воєнний фотограф», називаючи себе просто фотографом, людиною, яка документує те, що бачить. Ця позиція багато що пояснює: він не шукає війну, не колекціонує конфлікти, а живе в країні, де війна прийшла сама.
З Україною його пов’язує тривалий досвід присутності. Уперше він приїхав сюди 2014 року, коли отримав редакційне завдання знімати війну на Донбасі. Півтора місяця, проведені там, справили сильне враження — терикони, ландшафти, люди здавалися екзотичними для західного погляду. Але саме тоді Лорес уперше зіткнувся з внутрішнім конфліктом фотографа: він зрозумів, що фіксує кліше, а не суть. Для нього це стало етичним рубежем — або ти справді знаєш місце і маєш моральне право про нього говорити, або від’їжджаєш. Він обрав друге. Згодом саме це прагнення глибини привело його до рішення жити в Україні постійно.
З 2017 року Київ став його містом. Не тимчасовою базою, не пунктом між відрядженнями, а домом, куди він повертається після поїздок до Сирії чи Лівану. Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році він сприйняв як напад не лише на країну, а й на власний дім. Це визначило інтонацію його роботи: фотографія перестала бути дистанційним спостереженням і стала формою особистої присутності. Його відомі проєкти Invasion та People Live Here не про бойові дії як такі, а про людей і простір, у якому триває життя попри війну.
Лорес багато розмірковує про схожість українців та іспанців і говорить про це не як сторонній спостерігач, а як людина, що прожила тут роки. Він бачить обидві країни як «краї Європи» — географічні й ментальні. В обох є відчуття другорядності поруч із «центральною» Європою, і водночас сильна потреба доводити власну повноцінність. Його особистий досвід іспанської історії — диктатури Франсіско Франко, неможливості вільно говорити й думати для попередніх поколінь — допомагає йому краще зрозуміти український шлях виходу з радянського минулого. Те, що він бачить в Україні 1990-х і 2000-х, нагадує йому Іспанію періоду демократичного транзиту. Для фотографа це унікальний момент — бути свідком формування ідентичності під тиском війни.
Його шлях у професії не був прямим. Лорес вивчав машинобудування, мистецтво, фотографію, виноробство, і лише з часом сформулював для себе головне бажання — розповідати історії. Фотографія стала для нього способом робити це без тексту, ставлячи запитання замість пояснень. Він часто повторює, що сильна фотографія не дає відповіді, а змушує глядача думати. У цьому підході — його принципова відмінність від репортажної ілюстративності. Один точний кадр, на його переконання, може сказати більше, ніж сторінки опису.
Найсильніші його роботи пов’язані з людською вразливістю на війні. Зйомка батальйону «Аль-Катрас», сформованого з колишніх ув’язнених, стала для нього емоційним випробуванням. Він був поруч із цими людьми в останній день перед першою бойовою місією, чув телефонні розмови з рідними, бачив приготування до дороги, з якої багато хто не повернувся. Троє з семи загинули того ж дня, і усвідомлення того, що він зафіксував їхні останні години, залишило глибокий слід.
Один із його найвідоміших знімків має назву «Donbas, baby!». На ньому — 19-річний хлопець із Троєщини, боксер, безладний і живий, який на лінії фронту робить колесо і вигукує цю фразу. Для Лореса це концентрат війни: дитина, яка не повинна воювати, але змушена захищати свою землю. Саме в таких митях він бачить суть конфлікту — не в техніці чи стратегіях, а в зламаному нормальному житті.
Важливо, що війна не поглинула його повністю як тему. Лорес наголошує, що фронт займає лише частину його роботи. Йому не менш цікаві тил, села, повсякденне життя, напруження на кордонах, культурні процеси. Проєкт People Live Here, присвячений людям, які відмовляються залишати свої домівки попри небезпеку, він вважає феноменом, характерним саме для України. Ця впертість залишатися вдома, навіть коли логіка підказує втечу, стала для нього ключем до розуміння місцевого характеру.
Емпатія для Лореса — не абстрактне поняття, а професійна умова. Він прямо говорить, що без зв’язку з людьми не зміг би робити цю роботу. Якщо емпатія зникає, зникає й сенс фотографування. Україна навчила його не довіряти першому враженню, давати собі більше часу й простору для розуміння — і людей, і процесів, і самого себе.
Окрема, несподівана лінія його життєпису — виноробство. Одне зі своїх вин він присвятив Києву та загиблому знайомому, музиканту й бармену, який пішов у піхоту й загинув, намагаючись евакуювати пораненого. Вино Renaissance Kyiv, усі кошти з якого спрямовуються на допомогу військовим, стало для нього способом пам’яті й солідарності. Символічно, що назва з’явилася ще до війни, але під час неї набула нового змісту — як надія на оновлення міста й країни.
Альберт Лорес — одна з тих непересічних постатей, для яких Київ став не тлом, а співучасником життя. Він дивиться на місто поглядом іноземця, але проживає його як свій простір. Його фотографії не про екзотику війни, а про людську гідність у межових обставинах. І саме тому його життєпис уже невіддільний від сучасного Києва — міста, яке він не просто знімає, а в якому живе й за яке відчуває відповідальність.