Історія Анни Ахматової нерозривно пов’язана з Києвом, хоча сама поетеса згодом не раз зізнавалася, що не відчувала до нього особливої прихильності. Проте саме тут її життя зробило кілька різких поворотів, що визначили як особисту долю, так і розвиток її поетичного голосу. Київ у цьому сенсі виявився містом, що вплинуло на її творчість сильніше, ніж вона була готова визнати.
Початок ХХ століття, артистичні вечори, поетичні кола, рухливий інтелектуальний світ — у цьому Києві Ахматова жила, писала та переживала одну з найемоційніших драм свого життя. Саме тут до неї неодноразово приїжджав Микола Гумільов, який був закоханий у молоду поетесу з напруженням, яке іноді переходило у відчай. Він постійно шукав зустрічей, пропонував їй одруження й отримував відмови. Його невдалі спроби накласти на себе руки — три за короткий час — створювали психологічний фон, що неминуче проникав у ранню лірику Ахматової. У 1909 році вона переживала цю загрозу віртуальної втрати в одному зі своїх віршів, немов передчуваючи, що крихкість людської психіки може стати точкою неповернення.
І все ж саме в Києві вона сказала Гумільову «так». У листопаді 1909-го, на вечорі «Острова мистецтв», несподівано погодилася на його чергову пропозицію, а 25 квітня 1910 року вони обвінчалися в церкві Микільської Слобідки за Дніпром — храмі, якого вже немає. Їхній шлюб не сприйняли ні її родичі, ні багато хто з друзів, вважаючи його приреченим. Це ранило Ахматову, але водночас стало важливою точкою її особистої історії. Після весілля подружжя поїхало до Парижа, однак Київ залишився в її поетичній біографії живим і важливим.
Саме в період життя в Києві Ахматова створила низку ключових текстів, що увійшли в її першу книжку «Вечір». Ці вірші вже тоді демонстрували характерний для неї стиль: психологічний фрагмент, миттєвість, що містить у собі всю драму почуття, гостроту жесту, погляду, слова. Серед них — «Он любил три вещи на свете», «Хочешь знать, как всё это было», «Сжала руки под тёмной вуалью», «Сероглазый король». Її тексти з того часу — короткі, немов зірвані сторінки з чужих щоденників, фрагменти, у яких концентрується напруга стосунків, страх втрати, різкість пристрасті.
Одне з найвідоміших київських віршів — «Сжала руки под тёмной вуалью». У ньому немає нічого зайвого, але кожен рядок стоїть на гострому ребрі почуттів. Вірш нагадує сцену з особистої трагедії, яку читач спостерігає ніби випадково, але цей випадок не відпускає. І саме така властивість — створювати з мінімуму максимум — стане підписом Ахматової на довгі десятиліття.
Її поезія цього періоду нерідко виглядає як уривки з діалогів, записані поспіхом, майже на ходу:
«Три в столовой пробило,
И, прощаясь, держась за перила…»
Це стиль «гейзерів», як називав їх Василь Гіппіус: миттєвий прорив почуття з тиші, яке неможливо стримувати.
Інший приклад — «Он любил три вещи на свете…», де суха перерахувальна інтонація раптом завершується ударною фразою: «А я была его женой». В одному реченні — підсумок історії, яка могла би зайняти роман, але поміщається у кілька рядків. Це одна з головних рис Ахматової: вона не розповідає, а вирізняє самі вершини й провалля почуттів.
У її ранній ліриці Київ існує як місто, у якому починається драма або в якому вона досягає кульмінації. Але він також згадується і в пізніших текстах, уже після того, як Ахматова залишила його. Вона писала про давній Київ із дивним сумом, немов про щось велике, темне, важке, але невідворотне. У вірші 1914 року з’являється образ «чорного хреста над рікою», темні сади, нічні зірки — атмосфера стародавнього міста, у якому людина відчуває і власну смертність, і велич часу.
У 1915 році Ахматова звертається вже до Софії Київської — храму, в якому вона уявляє свою клятву коханій людині. Її рядки переплітають історію, віру, особисту драму:
«В Киевском храме Премудрости Бога
Припав к солее, я тебе поклялась…»
Тут звучить Київ як сакральний центр, місце духовного зусилля, місце, де голоси ангелів і давніх князів зливаються з голосом кохання і страху.
Попри слова самої Ахматової, що Київ їй не подобався, це місто залишилось у її поезії символом важливих життєвих переходів. Це місто шлюбної обітниці, творчого становлення, драматичних переживань і ключових творів. Київ у її віршах — не місто побуту, а місто долі, у якому вона одного разу написала: «Путь мой жертвенный и славный здесь окончу я».
Так вона нібито пророкувала вагу Києва у власній біографії. І хоча її шлях проліг іншим містам, столиця України залишилася в її рядках як місце, де поєдналися любов, біль, страх і творчість — ті самі складники, з яких будується поезія, що переживає десятиліття.