Життєвий шлях Бориса Січкіна — це унікальна історія людини, яка виросла на київському Євбазі, перетворила вуличний талант у визнану майстерність актора, танцюриста і куплетиста, і попри політичні переслідування залишила по собі пам’ять, повну тепла, сміху й гіркоти. Народившись 15 серпня 1922 року в Києві, майбутній «Буба Касторський» не мав іменитого походження — лише батька-шевця і дитинство поміж базарів, колонії для малолітніх злочинців та бідноти. Саме в цьому середовищі формується і його життєва стратегія — виживати з усмішкою. Ще дитиною Борис виступав перед аудиторією з кишенькових злодіїв і домушників, які збиралися після базарного дня — із танцями та куплетами. Його перший соціальний експеримент — «шкільний город», де овочі він приніс додому й перетворив на вечерю для родини, — це теж своєрідний акт винахідливого театру.
Січкін був не лише дотепним оповідачем і артистом, а й хоробрим фронтовиком. У роки Другої світової війни він виступав у фронтовому ансамблі Павла Вірського, де його танець під обстрілом під Ромнами буквально врятував колону артистів від морального зламу. Згодом він зіграв свою найвідомішу роль — одеського куплетиста Бубу Касторського — у фільмах про невловимих месників. Іронічний, музичний, актор із невичерпним внутрішнім світлом, Січкін настільки органічно злився з образом Буби, що й поза кіно лишився з ним назавжди. Хоча сам він говорив: «Я не одесит, я киянин!» — і це було правдою. Зі столицею пов’язані його дитинство, юність, перші виступи, а також становлення в мистецтві, зокрема через навчання в хореографічній школі та виступи в ансамблі пісні й танцю на Ярославовому Валу.
Після війни кар’єра актора стрімко йшла вгору, допоки не настала чорна смуга — арешт і рік у камері за фіктивною справою. Попри відсутність доказів, Січкін вирішив не залишатися в СРСР і згодом емігрував до США. Там він і помер у 2002 році, але його прах повернули на Ваганьковське кладовище в Москві — жест пам’яті, який не стирає з його біографії київського коріння.
Борис Січкін — не лише Буба з кіноекрана. Це — символ київського гумору, вродженої життєвої мудрості, винахідливості, що формувалась на базарах, у дворах і концертних залах. Його образ — іронічний, теплий, трохи філософський — назавжди залишиться у пантеоні видатних особистостей Києва.