Ім’я Івана Семеновича Козловського — символ золотого віку української вокальної школи, гордість національної сцени й одна з найблискучіших зірок ХХ століття у світі опери. Народившись 24 березня 1900 року в селі Мар’янівка Васильківського повіту, зовсім неподалік Києва, він проніс крізь усе життя глибоку прив’язаність до рідного краю і до столиці України, яку неодноразово називав своїм творчим домом.
З ранніх років майбутній тенор виявляв виняткові вокальні здібності. Уже в дитинстві співав у церковному хорі, а згодом — у Київському духовному училищі. Там почалося його перше професійне знайомство з музикою. Однак справжній прорив відбувся у Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка, де Козловський навчався під керівництвом видатних педагогів, серед яких був Михайло Менцинський — знаний оперний співак, який побачив у юнакові непересічний талант.
Саме Київ став першим великим майданчиком, де Іван Козловський вийшов на професійну сцену. У 1924 році він дебютував у Київському театрі опери та балету. Цей виступ став початком стрімкого злету. Його тенор звучав у стінах київських концертних залів, підкорюючи публіку ніжністю, ясністю тембру та вражаючою технікою. Київські музичні критики вже тоді називали його «українським карузо».
Впродовж десятиліть, навіть після переїзду до Москви, Козловський повертався до Києва, зокрема з сольними концертами, виступами в Національній опері України, участю в культурних подіях. У 1930-х — 1950-х роках Київ для нього був не лише сценою, а й натхненням. Саме тут він співав твори Лисенка, Гулака-Артемовського, Косенка, Леонтовича, доносячи до слухачів національний дух через музику.
Особливе місце в репертуарі Козловського займали українські народні пісні. Він виконував їх із благоговінням і повагою, надаючи кожній композиції камерної глибини. Багато з цих пісень були пов’язані з київськими околицями, міськими образами, любов’ю до Дніпра та каштанів. Зокрема, у його виконанні «Дивлюсь я на небо» на вірші Михайла Петренка сприймалося як щемлива одіссея над Києвом — містом дитинства, містом юності, містом пам’яті.
Відомо, що Козловський мав мрію створити школу вокалу в Києві. Після завершення активної кар’єри він часто проводив майстер-класи, брав участь у житті столичних консерваторій, допомагав молодим виконавцям. Його учні не раз згадували, як він говорив: «Київ — це серце української музики. Якщо ти тут заспіваєш щиро — тебе зрозуміють у всьому світі».
Іван Козловський зберіг вірність Києву навіть тоді, коли мав блискучу кар’єру в Москві. Він був провідним солістом Великого театру, виступав із найвідомішими диригентами світу, але часто наголошував, що найцінніші для нього виступи — ті, що лунали перед київською публікою. У своїх спогадах він згадував концерти в Києво-Печерській лаврі, у приміщенні філармонії, виступи просто неба — під каштанами, які так любив.
Зв’язок Козловського з Києвом набув також архітектурного виміру. У 1980-х він виступив ініціатором спорудження культурного осередку у столиці — Меморіального музею-садиби, присвяченого українському співочому мистецтву. Він прагнув, щоб кожен охочий міг відчути дух справжнього вокального мистецтва, який так щільно з’єднаний з історією Києва.
Помер Іван Козловський 21 грудня 1993 року, похований на Байковому кладовищі — поряд із багатьма діячами української культури. Це символічне завершення його шляху — повернення до рідної землі, до Києва, де все починалося. У 2000 році на вулиці, яка тепер носить його ім’я, було відкрито пам’ятник тенору, що вічно співатиме для столиці.
Голос Козловського — це більше, ніж музика. Це Київ, що співає. Його мистецтво — свідчення сили української культури, здатної лунати зі сцени до сердець, через час і кордони.