Катерина Мотрич — одна з тих сучасних українських героїнь, чий життєпис неможливо звести лише до професії, популярності чи присутності в медіа. Вона інфлюенсерка, співзасновниця YouTube-шоу «ебаут», авторка власного ювелірного бренду Motrychstudio, людина, яка працює з темами сексуальної освіти, фемінізму, психологічного здоров’я, війська, пам’яті та культури відповідальності. Але за цими визначеннями стоїть набагато глибша історія — про дівчину з Богуслава, для якої Київ поступово став не просто місцем навчання, роботи й життя, а містом, із яким вона веде постійний внутрішній діалог.
Катерина народилася 20 лютого 1996 року в Богуславі на Київщині. Її перше знайомство зі столицею було дуже дитячим і світлим: Майдан Незалежності на День незалежності, фонтан із кулькою біля музичного закладу, багато людей із морозивом, тепло і відчуття свята. Такі спогади здаються дрібницями, але саме з них часто починається особистий міф про місто. Для когось Київ відкривається через університет, роботу, вокзал чи першу орендовану квартиру. Для Катерини він почався з дитячого подиву перед великим містом, яке було гамірним, урочистим і трохи недосяжним.
У сьомому класі вона переїхала до Києва, на Солом’янку. Саме цей район став її першим повноцінним київським простором. Катерина згадує, що тоді майже не виїжджала за межі свого району, але спогади про той період має добрі. Київ здавався їй величним і таким, що «не піддається». Це дуже точне відчуття для людини, яка переїжджає до столиці в підлітковому віці. Місто ніби існує поруч, але ще не належить тобі. Його треба вивчити, приручити, пройти власними маршрутами, пережити в ньому радощі, втрати, дорослішання й перші великі рішення.
Вищу освіту Катерина здобула в Національному авіаційному університеті, де навчалася за напрямами «журналістика» та «менеджмент соціокультурної діяльності». Цей вибір добре пояснює її подальшу траєкторію. У ній поєдналися медійність і робота з культурними сенсами, уміння говорити до аудиторії й бажання створювати простори для важливих розмов. Саме так у 2021 році з’явилося YouTube-шоу «ебаут», яке Катерина заснувала разом із партнеркою. Проєкт став майданчиком для тем, які довго лишалися незручними або маргіналізованими в публічному просторі: сексуальна освіта, фемінізм, психологічне здоров’я, стосунки, тілесність, особисті кордони.
Важливо, що «ебаут» не зупинився на початковій тематиці. Після початку повномасштабної війни платформа почала говорити й про військо. У проєкті «ебаутВійсько+» Катерина та команда працюють із темою рекрутингу, показуючи, що служба може бути гідною роботою, а військо — простором різних професій, навичок і людських історій. Це не гучна, але дуже важлива розмова. Вона потребує довіри, емпатії й точного тону, бо йдеться не про абстрактні лозунги, а про реальних людей, їхній вибір, відповідальність і місце кожного в обороні країни.
Паралельно Катерина розвиває власний ювелірний бренд Motrychstudio, для якого сама розробляє прикраси. У цьому теж є важлива риса її особистості: вона не лише говорить, а й створює матеріальні речі, які мають форму, деталь, стиль і дотик. Її публічна діяльність і творча робота не суперечать одна одній. Навпаки, вони формують цілісний образ людини, яка шукає мову для різних станів: для розмови, для пам’яті, для краси, для болю, для підтримки.
Особливе місце в житті Катерини посідає Київ. Вона говорить про нього не як про зручну столицю чи фон для кар’єри, а як про «абсолютно моє місто» і «найрідніший дім». Її зв’язок із Києвом дуже тілесний і практичний: вона знає закутки, не користується навігатором, відчуває маршрути, райони, ритм. Улюбленими місцями називає історичний центр, район цирку, Золоті ворота, ботанічні сади, Солом’янський парк, Пейзажну алею та простори навколо неї. Особливою точкою для неї є Золоті ворота — місце, з яким у неї «щось дуже особливе». Такі особисті точки на мапі важливі, бо саме вони перетворюють місто з географії на біографію.
Після початку повномасштабного вторгнення Київ змінився, і Катерина дуже точно визначає цю зміну: для неї місто — це передусім люди, а люди стали іншими. Змінилися звички, поведінка, події на вулицях, проблеми й відчуття повсякденності. Водночас вона бачить у цьому не лише травму, а й зростання свідомості. Київ воєнного часу для неї — це не застиглий символ, а живий організм, який вчиться пам’ятати, підтримувати, реагувати й бути відповідальнішим.
Найболючіша й найважливіша тема в її нинішній історії — пам’ять про чоловіка, українського актора й захисника Юрія Феліпенка. Катерина тривалий час була з ним у стосунках, у червні 2024 року пара одружилася, а 15 червня 2025 року Юрій загинув під час війни в Україні. Ця втрата стала частиною її особистого життя, але не залишилася лише приватним болем. Катерина говорить про Юрія як про людину, яку світ має знати й пам’ятати. І саме тут її зв’язок із містом набуває нового виміру.
Для Катерини культура пам’яті — це не формальність і не ритуал заради ритуалу. Вона переконана, що хвилина мовчання має стати справжньою міською звичкою. О дев’ятій ранку місто має завмирати, бо кожен наступний рух можливий завдяки тим, хто загинув. Її слова про те, що Юрій загинув за 1439 вільних хвилин щодня для інших людей, звучать як дуже сильне моральне формулювання. В одній хвилині мовчання вона бачить не паузу, а подяку за весь день свободи.
Окремим мистецьким проявом любові до Юрія стали мозаїки, які Катерина розміщує в міському просторі. Вони присвячені його пам’яті й мають QR-коди, що ведуть на сайт про нього. Це не просто меморіальний жест, а спосіб говорити з містом мовою мистецтва. Юрій був людиною мистецтва, тому Катерина прагне розповідати про нього саме так — красиво, змістовно, видимо. Вона хоче, щоб ці мозаїки з’являлися в Києві, Запоріжжі, Харкові, Львові й усюди, де вона буватиме. У цьому є дуже сучасна форма пам’яті: не бронзовий монумент на відстані, а маленький знак у міській тканині, до якого може підійти незнайома людина, відсканувати код і дізнатися історію.
Катерина Мотрич належить до покоління українців, яке дорослішало разом із новою публічною культурою, але справжню зрілість проходить уже у війні. Її життєпис поєднує медіа, творчість, активізм, любов до Києва, особисту втрату й роботу з пам’яттю. Вона не відокремлює себе від міста. Навпаки, сприймає Київ як простір, у якому можна говорити, згадувати, діяти, підтримувати військових, створювати сенси й вимагати більшої поваги до тих, хто віддав життя за свободу.
Саме тому її історія важлива для рубрики про непересічних особистостей, пов’язаних із Києвом. Катерина не просто живе в столиці. Вона вписує в неї власні маршрути, проєкти, біль, любов і пам’ять. Її Київ — це Майдан із дитячого спогаду, Солом’янка підліткового дорослішання, Золоті ворота як особливе місце, Рейтарська як простір спокою, міські мозаїки як розмова про Юрія, і хвилина мовчання як моральний обов’язок кожного. У цьому життєписі місто не є декорацією. Воно стає співрозмовником.
