Костянтин Вікторович Глоба — один із тих юристів, чий професійний шлях тісно переплетений із Києвом і водночас виходить далеко за межі міста. Народжений 1 червня 1985 року в столиці, він здобув юридичну освіту в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка й пройшов шлях від рядового юрисконсульта до керуючого партнера адвокатських об’єднань, а нині — до керуючого партнера власного АО «ГЛОБА І ГЛОБА». За п’ятнадцять із гаком років практики його ім’я не раз звучало у зв’язку з найрезонанснішими кримінальними провадженнями країни — від «білокомірцевих» справ і антикорупційних процесів до політично чутливих кейсів, у яких кожен процесуальний крок відлунює на перших шпальтах новин.
Київ у його біографії — не лише місце народження та навчання. Це лабораторія його професійної етики й арена, де загартовуються принципи. Тут він отримав перший досвід застосування права в реальних корпораціях і державних структурах: від страхової компанії «Альфа-Гарант» до матеріально-технічних служб Південно-Західної залізниці. Ця рання «земляна робота» навчила його найціннішого для захисника — бачити, як право працює (або не працює) на рівні щоденних договорів, закупівель, процедур. Звідси — його пізніший скепсис до декларативних реформ без змін інституційних звичок і любов до речей «нудних, але рятівних»: процесуальних строків, доказових стандартів, чіткої ролі сторін.
У 2012 році Костянтин отримав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. До того була спроба підприємницької юридичної ініціативи — агентство «Шевчук та партнери»; далі — партнерство й управління в одній із найвідоміших адвокатських фірм країни (АО «Barristers»), де з 2017 року він став партнером, а з кінця 2020-го по 2024-й — керуючим партнером. Саме цей відрізок часу остаточно визначив його спеціалізацію: кримінальне право та процес, причому в найскладнішому сегменті — політичні, антикорупційні та медійні справи, міжнародний розшук і екстрадиційні арешти. На цьому полі адвокат балансує між увагою суспільства, інтересами клієнта й ризиком політичних спотворень: складний трикутник, у якому помилка коштує репутації, а інколи й свободи.
Публічну впізнаваність принесли справи, що стали маркерами турбулентної постмайданної епохи. У справі Надії Савченко він увійшов до команди захисту, яка відстоювала базові процесуальні гарантії та виборювала для підзахисної право на розгляд без «вічного запобіжного заходу» й без «випереджального вироку» в заголовках. Київські зали судів бачили, як у кожному клопотанні про продовження тримання під вартою захист змушував систему відповідати на просте запитання: на чому, власне, тримається підозра? Те саме — у справах Владислава Мангера, Ярослава Дубневича, Романа Червінського, топменеджерів держпідприємств і держбанків, резонансних епізодах «білокомірцевої» злочинності. У більшості з цих процесів справа була не лише у версії сторін, а й у дисципліні доказування: розірвати ланцюг припущень, від’єднати політику від процесу й змусити суд говорити мовою КПК — саме цим вимірюється майстерність захисту.
Характерна риса Костянтина Глоби — прагматичний активізм. Він не позиціонує себе як «судового трибуна», що щоранку дає коментарі перед камерами. Натомість працює з нормотворчими процесами й професійною спільнотою: публікує аналітику про законопроєкти (від відшкодування за незаконні обшуки й арешти майна — до спроби врегулювати застосування штучного інтелекту), пише про межі допустимого примусу під час допиту, про міфи довкола запобіжних заходів, про загрозу «легалізації» насильницьких практик під виглядом «забезпечення процесу». У цих текстах відчутний досвід «польового» адвоката: без пафосу, з конкретними нормами і процедурною логікою, із прикладами з практики й розвінчанням зручних, але незаконних «швидких рішень».
Його публічний профіль доповнює благодійна та проєктна робота. Допомога Патронатній службі «Янголи», співпраця з 47-ю окремою механізованою бригадою «Магура», юридична підтримка родин захисників «Азовсталі» — це частина того, що сьогодні називають корпоративною відповідальністю правників. Для Глоби це — продовження його професійної етики: право не існує у вакуумі, воно або підпирає суспільство в критичні моменти, або не варте довіри. Саме таким «підпір’ям» стають, наприклад, правильно оформлені запити, колективні звернення, юридичний супровід зборів для військових — невидима, але вирішальна інфраструктура стійкості.
Київська адвокатська школа, до якої він належить, за останні роки зробила колосальний цивілізаційний крок — від «судів телефонного права» до змагання сторін за стандартом «поза розумним сумнівом». Глоба — з тих, хто наполягає на простому: змагальність — не шоу, а метод. І що впертіше він вимагає у слідчих і прокурорів дотримання елементарних процесуальних правил (строків, підстав, компетенцій, належного повідомлення), то частіше відновлюється повага до суду як інституції. Тому його позиція — не про «знамените прізвище», а про «правильний документ»: інколи одна ретельно підготовлена скарга до слідчого судді змінює хід гучної справи більше, ніж десяток пресконференцій.
Зрозуміло, такий курс не минає без конфліктів. Спроби тиску, ініціативи з позбавлення права на професію, інформаційні атаки — будні публічного адвоката у справах із високими ставками. Сам Костянтин відкрито пов’язував подібні речі з окремими резонансними провадженнями. Втім, на практиці ця напруга часто конвертується у ще більшу скрупульозність: коли на кону — право на професію, кожний документ, кожна зустріч із клієнтом фіксуються так, щоб жодна ревізія не знаходила зачіпок.
У професійній спільноті Глобу регулярно відзначають тематичні рейтинги: лідер у кримінальному праві, топ у категорії «white-collar crime», присутність у міжнародних оглядах на кшталт The Legal 500. Важливо, що ці визнання — не «пакетні нагороди», а наслідок кейсів, які бачили колеги й суди: захист у корупційних епізодах, процесах проти посадовців, менеджерів держкомпаній, прокурорських і поліцейських працівників, де кожний рух сторони обтяжений доказовими та репутаційними ризиками. Ці кейси цементують заявлену спеціалізацію і показують, що «лінія захисту» — це не красивий метафоричний образ, а конкретна процесуальна архітектура.
Окрема площина — участь у справах, які торкаються міської тканини Києва. Історія з «вертолітним майданчиком» у центрі столиці — приклад того, як адвокат у судовому порядку може змінити статус об’єкта, навколо якого роками крутилися політичні та медійні пристрасті. Подібні рішення важливі не лише для клієнта, а й для міста: вони встановлюють прецеденти, де право на власність, добросовісність набуття, межі арештів і процедурні гарантії стають не теорією, а практикою для всіх наступних спорів.
У професійному дискурсі Костянтин говорить вголос про те, що багатьом колегам зручніше залишити «за кадром»: про межі допустимого впливу силовиків у залі допиту; про спокусу підмінити закон «революційною доцільністю»; про небезпеку розширення інструментів примусу під виглядом «наведення порядку»; про необхідність захищати не популярних людей, а непопулярні права. Він наголошує: сила адвокатури — не в гучності, а в послідовності; не у власній правоті, а у спроможності змусити систему дотримуватися процедури. Це та сама «тиха сила», без якої будь-яка реформа закінчується новою формою безправ’я.
Його власний стиль — раціональний, небагатослівний, із рідкісною для професії імунізацією від кічу. У цьому є щось по-київськи стримане: замість публічної демонстрації — робота з текстом і строками; замість «заяв на сходах суду» — позиція в ухвалі; замість культових фотографій — культивація практики. Формула проста: менше героїв, більше процедур; менше легенд, більше доказів; менше «зрад» і «перемог», більше права.
На цьому тлі з’являється новий етап — власне адвокатське об’єднання «ГЛОБА І ГЛОБА», у якому він виступає не лише фронтменом у складних кримінальних процесах, а й архітектором команди. Для Києва це сигнал: у місті продовжує зростати школа захисту, що ставить на перше місце не персональні культи, а стандарти якості й професійної етики — від корпоративного управління всередині фірми до протоколів взаємодії з клієнтами під час кризових обшуків, арештів і інформаційних штормів.
Чим більше в Україні таких практиків, тим більший шанс, що верховенство права перестане бути «урочистою формулою» і стане щоденною логікою. Костянтин Глоба — саме з цієї породи юристів: тих, хто вчить не захоплюватися гучними промовами, а читати ухвали; не вірити у «добрих царів», а довіряти процедурі; не чекати ідеальних законів, а вичавлювати максимум справедливості з тих, що є. І Київ — із його гучними справами, запеклими судами і нервовими стрічками новин — ідеальне місто для такої школи.