Лідія Костянтинівна Білецька — це не лише ім’я в історії українського театрознавства, а й ціла епоха розвитку мистецької науки та педагогіки в Києві. Її життя й діяльність нерозривно пов’язані зі столицею України, де вона народилася, здобула освіту, працювала і творила, формуючи обличчя театральної науки другої половини ХХ століття. Білецька належала до тієї когорти науковців і педагогів, які поєднували ґрунтовні дослідження з практичною роботою та активною громадянською позицією.
Вона народилася у Києві 5 квітня 1923 року в родині, що дала їй любов до гуманітарних знань і мистецтва. Дитинство та юність припали на складний період радянської історії: тоталітаризм, війна, відбудова країни. Попри це Лідія ще в роки німецької окупації проявила себе як молода журналістка — працювала позаштатною кореспонденткою газет «Київська правда» та «Література і мистецтво». Це був перший крок до її подальшої наукової й публіцистичної діяльності, адже любов до слова і мистецтва вона зберегла на все життя. Після війни Білецька обрала шлях театрознавства. У 1949 році вона стала випускницею першого набору театрознавчого відділення Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Це був новий напрям підготовки, який лише зароджувався, і Лідія Білецька опинилася серед його піонерів. Її однокурсниками були знані в майбутньому дослідники та практики театру — Юрій Бобошко й Абрам (Аркадій) Драк. Саме цього року почалася її багаторічна педагогічна діяльність у стінах інституту, яка тривала майже півстоліття.
Її курси лекцій «Історія українського театру» та «Театр народів СРСР» стали основою для підготовки кількох поколінь театрознавців. Вона не просто читала лекції, а формувала нову систему викладання, створювала програми, які давали студентам цілісне уявлення про театральний процес. Велику увагу приділяла практичному аспекту — вивченню вистав, аналізу сценічних прийомів, знайомству з творчістю провідних режисерів і акторів. У 1963 році Лідія Білецька заснувала заочне відділення КДІТМ і понад три десятиліття була його деканом. Завдяки їй у театральну освіту змогли прийти ті, хто вже працював на сцені, але прагнув глибших знань. Саме тут навчалися Богдан Ступка та Лариса Кадирова, які згодом стали легендами українського театру. Ступка згадував, що саме Білецька допомогла йому не залишити навчання, коли кар’єра актора забирала весь час і сили. Для нього вона була не лише викладачкою, а й наставницею, людиною з великою душею, яка вміла підтримати й надихнути.
Її наукова кар’єра була не менш вагомою. У 1965 році вона захистила кандидатську дисертацію, присвячену історії театру імені Івана Франка в 1920–1960-х роках. Це було перше ґрунтовне дослідження історії однієї з провідних театральних сцен України. Надалі вона опублікувала понад 300 наукових і публіцистичних робіт, серед яких рецензії, огляди, навчальні посібники. Її праця «Украинский советский драматический театр» (1984) увійшла до освітніх програм і досі використовується у вищій школі. У 1987 році вона отримала звання професора. Білецька була не лише вченою, а й активною учасницею культурного життя. Вона входила до Національної спілки театральних діячів України та Національної спілки журналістів, очолювала комісію з питань пропаганди мистецтва товариства «Знання». Часто виступала на публічних лекціях, популяризувала театральне мистецтво серед широкої аудиторії. Постійно брала участь у фестивалі «Вересневі самоцвіти», що відбувався у Кіровограді (нині Кропивницький), де ділилася знаннями та аналізувала театральні новинки.
Попри серйозні випробування долі — зокрема тяжкий інфаркт, який вона пережила, — Білецька завжди поверталася до роботи. Її енергії, відданості студентам і науці вистачало на все. Лише наприкінці життя, коли тяжка хвороба не залишала сил, вона змушена була залишити улюблену аудиторію. Але навіть у ті дні залишалася взірцем мужності й вірності своєму покликанню. У 1998 році, вже напередодні смерті, Лідія Білецька була удостоєна звання «Заслужений діяч мистецтв України» — офіційного визнання її величезного внеску у розвиток театрознавства й театральної освіти. Вона пішла з життя 20 листопада того ж року, залишивши по собі не лише десятки наукових праць, а й цілу плеяду учнів, серед яких відомі актори, критики та науковці.
Її життєвий шлях — це приклад того, як людина, залишаючись у рідному місті, може впливати на розвиток національної культури, формувати обличчя науки та мистецтва. Київ для неї був не лише місцем народження і роботи, а й духовним центром, у якому вона відчувала свій обов’язок і місію. Сьогодні ім’я Лідії Білецької назавжди вписане в історію українського театру та київської культурної спільноти.