Марта Кузьма належить до тих постатей, чия біографія не вкладається в просту формулу «мистецтвознавиця» чи «кураторка». Її шлях проходить через Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Київ, Осло, Стокгольм, Венецію та Єль, але в центрі цієї історії важливою точкою залишається саме Київ. Для української мистецької сцени 1990-х її приїзд був не просто професійним епізодом, а частиною великого перелому: моменту, коли сучасне українське мистецтво почало виходити з пострадянської ізоляції та шукати власну мову у світовому контексті.
Марта Кузьма народилася 21 червня 1964 року в Пассейку, штат Нью-Джерсі, у родині українських емігрантів. Її мати походила із Західної України, виросла в Інсбруку, а після Другої світової війни переїхала до США. Це походження стало для Кузьми не декоративною деталлю біографії, а важливим внутрішнім зв’язком із культурою, яка довго існувала для неї на відстані. Вона виросла в Моррістауні, навчалася в Барнард-коледжі Колумбійського університету, де здобула освіту з історії мистецтва та політекономії. Уже в цьому поєднанні було видно її майбутній підхід: мистецтво для неї не існує окремо від політики, інституцій, пам’яті, простору і влади.
До приїзду в Україну Марта Кузьма працювала в кількох важливих некомерційних мистецьких організаціях у Нью-Йорку, зокрема в «Азійському суспільстві», Американській федерації мистецтв і Міжнародному центрі фотографії. Цей досвід сформував її як фахівчиню, здатну працювати не лише з виставками, а й із ширшими культурними системами. Вона розуміла, що мистецтво потребує інституцій, архівів, публічної мови, міжнародних контактів і професійного середовища.
У грудні 1992 року Марта Кузьма приїхала до Києва. Україна тоді лише починала будувати незалежну державність, а мистецьке середовище перебувало між уламками радянської системи та невизначеним майбутнім. Улітку 1994 року вона стала першою директоркою Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві. Для столиці це була одна з ключових інституцій, яка відкривала художникам доступ до нових форматів, дискусій, міжнародних контактів і виставкових практик. У Києві Кузьма опинилася не як стороння спостерігачка, а як людина, що допомагала створювати інфраструктуру сучасного мистецтва практично з нуля.
Саме київський період зробив її важливою фігурою для українського культурного поля. Центр сучасного мистецтва Сороса став майданчиком, де художники могли працювати з темами, які раніше часто залишалися поза офіційною культурою: пам’яттю, тілом, політикою, міським простором, пострадянською травмою, новою ідентичністю. Одним зі знакових проєктів того часу стала «Алхімічна капітуляція» на борту флагмана ВМС України «Славутич» у Севастополі. Сам факт проведення мистецького проєкту на військовому кораблі був показовим: сучасне мистецтво виходило за межі білих галерейних стін і вступало в діалог із владою, історією, армією, імперською спадщиною та символами молодої держави.
У 1997 році керівництво Центром Сороса перейшло до Єжи Онуха, а Марта Кузьма стала керівницею галерейної програми. Цей перехід не означав розриву з Україною, але позначив новий етап її професійного шляху. Далі вона працювала у Вашингтоні, навчалася в Лондоні, курувала міжнародні виставки й поступово стала однією з тих кураторок, які мислять мистецтво не як набір об’єктів, а як спосіб говорити про складні історичні процеси.
У 2004 році разом із Массіміліано Джіоні вона була кураторкою бієнале Manifesta 5 у Сан-Себастьяні. Згодом, у 2005–2013 роках, очолювала норвезький фонд Office for Contemporary Art Norway в Осло. Там її робота знову була пов’язана не лише з виставками, а й з інституційною політикою культури. Вона відповідала за Скандинавський павільйон на Венеційській бієнале 2009 року, брала участь у виставкових проєктах Норвегії на бієнале 2011 і 2013 років, працювала з міжнародними командами, художниками та теоретиками. Її професійна репутація зростала саме завдяки здатності поєднувати різні культурні контексти й бачити мистецтво як простір напружених, але продуктивних зіткнень.
У 2014 році Марта Кузьма очолила Королівський інститут мистецтв у Стокгольмі. А в 2016 році стала першою жінкою за 152-річну історію на посаді декана Школи мистецтв Єльського університету. Це призначення мало не лише символічне, а й інституційне значення. Єльська школа мистецтв є одним із найвпливовіших освітніх центрів у США, і прихід Кузьми засвідчив визнання її досвіду на найвищому рівні. Для українського контексту це також було важливо: людина українського походження, яка свого часу працювала в Києві у період становлення незалежної культурної сцени, очолила одну з найавторитетніших мистецьких шкіл світу.
Після тривалої відсутності у 2025 році Марта Кузьма знову повернулася до України — вже як головна кураторка Faktura 10, ключової ініціативи RIBBON International. Це повернення мало особливий сенс. Україна, яка знову переживає війну, боротьбу за ідентичність і право на власний голос, потребує культурних проєктів не менше, ніж у 1990-х. Серед проєктів Faktura 10 була виставка «Без назви» Янніса Кунелліса, що відтворювала його історичну київську інсталяцію 1997 року зі сталевими балками й дзвонами. У цьому жесті відчувався діалог між різними епохами Києва: містом пострадянського перелому і містом воєнної стійкості.
Важливою частиною її роботи у 2025 році стала й співкураторська участь у ретроспективі Кіри Муратової «Кіра Муратова: ескізи хаосу» в Нью-Йорку, реалізованій разом із Довженко-Центром. Це знову показало її здатність бути посередницею між Україною та світом, між архівом і сучасністю, між локальною пам’яттю та міжнародною аудиторією.
Оголошення про входження Марти Кузьми до міжнародного журі 61-ї Венеційської бієнале стало логічним продовженням її багаторічної кар’єри. Бієнале у Венеції — це не просто виставка, а одна з головних арен, де світове мистецтво формує свої ієрархії, конфлікти й нові смисли. У 2026 році журі визначатиме лауреатів «Золотого лева» за найкращу національну участь, «Золотого лева» найкращому учаснику виставки In Minor Keys та «Срібного лева» перспективному молодому учаснику. Присутність Кузьми в цьому складі підкреслює її статус людини, яка не лише курує мистецтво, а й бере участь у формуванні глобального культурного канону.
Біографія Марти Кузьми важлива для Києва тим, що вона показує: місто не було периферією її шляху, а стало одним із центрів її професійного становлення. Київ 1990-х дав їй простір для роботи з новими сенсами, а вона, своєю чергою, допомогла відкрити українське мистецтво для міжнародного діалогу. Її історія — це приклад того, як особиста спадщина, емігрантське походження, освіта, інституційна сміливість і культурна відповідальність можуть скластися в життєпис людини, що змінює не лише виставкові програми, а й саму мову мистецтва.