Михайло Рибко — київський вуличний фотограф і блогер, який перетворив випадкові зустрічі з перехожими на окремий жанр міської документалістики. Його шлях не був прямим: він кидав університет, працював кухарем, офіціантом, кур’єром, рієлтором, продавав фото на теплоходах, пережив складний період азартних ігор і боргів, а згодом почав знімати людей на вулицях Києва так, що ці короткі історії стали збирати мільйони переглядів у соцмережах.
У біографії Рибка важливо не лише те, що він став популярним фотографом, а й те, як саме він до цього прийшов. У школі, за його власними словами, він навчався не надто добре, а після неї вступив на агроінженерію радше через наявність бюджетного місця, ніж через справжній інтерес. Досить швидко стало зрозуміло, що це не його шлях, і він забрав документи. Фотографія спочатку не виглядала як професія: фотоапарат був у дівчини, трохи знімала сестра, а Михайло просто почав фотографувати все навколо — дні народження друзів, Новий рік, зустрічі, живі моменти. Йому подобалося ловити не постановку, а щирість.
У 2019 році він остаточно пішов з університету й почав працювати кухарем. Це був не випадковий вибір: Михайло любить готувати, але професійне життя штовхало його в різні боки. Він пробував себе в різних роботах, шукав справу, яка дасть не лише заробіток, а й відчуття сенсу. На початку 2020 року його кинули на зарплату, і це стало поштовхом до змін. Так у його житті з’явилася робота фотографом на теплоходах, яка несподівано стала першою справжньою школою вуличної комунікації.
На теплоходах Михайло фотографував людей на причалі, пропонував їм знімки й магніти, а після повернення прогулянкового рейсу продавав готові фото. Для людини, яка вважала себе закритою й не дуже комунікабельною, це було непросто. Він навіть чесно попереджав керівника, що не звик багато спілкуватися. Але саме ця робота почала змінювати його характер. Рибко зрозумів, що йому подобається не лише натискати на кнопку камери, а й вступати в контакт із людьми, бачити їхню реакцію, отримувати живий фідбек. Фотографія стала для нього не технікою, а способом знайомства.
У його житті був і важкий період, пов’язаний з азартними іграми. Після розставання з дівчиною він опинився в депресивному стані, почав робити ставки на кіберспортивні матчі, спочатку виграв значну суму, але потім усе програв. Далі були кредити, ломбарди, борги й втрати приблизно на 100–150 тисяч гривень. Для молодої людини це був серйозний удар. Але цей досвід став для нього болісним уроком фінансової дисципліни. Він відмовився від азартних ігор, кредитів і позик, а підтримка батьків та сестри допомогла вийти з цього кола.
Повномасштабна війна стала новим переломом. На початку вторгнення Михайло виїхав до родичів на Івано-Франківщину, потім шукав роботу в Буковелі й навіть знову працював кухарем. Але повернення до Києва поступово повернуло його й до камери. Він побачив на Скляному мосту формат із сувенірною київською газетою та фото, згадав досвід роботи на теплоходах і долучився до цієї справи. Саме Скляний міст, Хрещатик, Золоті ворота, Володимирська гірка, Арка, парк Шевченка та інші міські локації стали для нього не просто декораціями, а робочим середовищем і живою сценою Києва.
Важливо, що героями Михайла стали не лише глянцеві перехожі чи відомі люди. Під час війни він знімав переселенців із Дніпра, Харкова, Одеси, Донецька, Луганська — людей із власною історією, болем і силою. У цьому його фотографія вийшла за межі красивого портрета. Вона стала способом зафіксувати, як виглядає місто під час війни через обличчя тих, хто в ньому живе, рятується, працює, гуляє, волонтерить, служить або просто намагається триматися. Сам Рибко говорить, що його блог — це історії людей, які зараз живуть у Києві, і через десять чи двадцять років буде важливо побачити, якими вони були в цей час.
Професійно Михайло дуже швидко зрозумів: камера може бути не лише інструментом творчості, а й способом заробітку. Він працював у різних форматах, знімав для людей, брався за предметну зйомку, фотостоки, спортивні події, адміністрування у фотостудії, магніти в боулінгу. Влітку 2023 року поставив собі конкретну ціль — заробити 100 тисяч гривень на нову камеру. Щодня записував доходи й за кілька місяців таки назбирав потрібну суму. Купівля нової камери стала для нього психологічною межею: фотографія перестала бути випадковим заробітком і стала справою, в яку він свідомо інвестує.
Справжній ривок у соцмережах стався після навчання у фотографа Влада Сімаченка в лютому 2024 року. Разом вони знімали в Києві, працювали з форматом відео, зробили перші рілси. Після цього сторінка Михайла почала швидко зростати: з 1200 підписників до 5 тисяч за перший місяць, потім до 15 тисяч за другий. Формат залишився простим: він підходить до людини на вулиці, пропонує зробити кілька фото, показує результат і фіксує реакцію. Але за цією простотою стоїть щоденна практика, вміння читати обличчя, відчувати момент і не боятися відмов.
Рибко каже, що за перші три секунди бачить у людині щось особливе. Це може бути цікавий одяг, типаж, обличчя, енергетика, погляд. Його герой не обов’язково має модельну зовнішність. Це може бути двірник, кур’єр, прибиральниця, військовий, музикант, переселенець, чоловік із котом у парку. Головне — відчуття живої краси. У цьому і є його особливість: він не шукає ідеальних людей, він шукає справжніх. А камера стає способом показати самій людині, що вона може бути красивою в кадрі, навіть якщо сама в це не вірить.
Деякі його історії виходять за межі фотографії й перетворюються на реальну допомогу. Один із найвідоміших прикладів — Герард, чоловік із Горлівки, який прибирав листя біля Золотих воріт і мав старі навушники, перемотані ізолентою. Після відео люди почали допомагати: подарували навушники, зібрали гроші на гітару, чохол, куртку. Інша історія — Микола Каламбай із Краматорська, який збирав гроші на вулиці, але мріяв знімати фото й відео. Після публікації на нього підписалися тисячі людей, він купив камеру й почав не просто просити допомогу, а пропонувати перехожим власні фото.
Окремий напрям у роботі Михайла — фотографування військових. Спочатку він вагався, чи доречно це, чи не нашкодить людям публічність. Були випадки, коли військові після публікації просили видалити відео. Але переломним став ролик із військовим Глібом із протезованою ногою, який набрав близько двох мільйонів переглядів і зібрав багато слів вдячності. Тоді Рибко зрозумів: таких людей потрібно показувати, але робити це з повагою, обережністю й відповідальністю.
Михайло також став частиною київських музичних світанків на Володимирській гірці. Через знайомство з піаністом Михайлом Качуром він дізнався про Артема Олексієнка, який проводив ранкові музичні зустрічі. Спершу приходило 10–15 людей, потім завдяки фото, сторіз, запрошенню відомих гостей і живій атмосфері спільнота виросла до сотень учасників. В останній день літа на світанок прийшло близько 500–600 людей. Це показує ще одну рису Рибка: він не лише фіксує міські події, а й допомагає їм ставати більшими.
Сьогодні Михайло відкрито говорить, що прагне стати найкращим у своєму форматі й вийти на міжнародний рівень. Він розуміє, що блог має монетизуватися, бо щоденна зйомка — це робота, а не випадкове хобі. Реклама, монетизація Facebook і TikTok, персональні замовлення дають йому можливість жити з вуличної фотографії. Але навіть коли в його профілі з’являється більше відомих людей, він визнає: найближчими йому залишаються звичайні перехожі та випадкові зустрічі.
Життєпис Михайла Рибка — це історія людини, яка довго шукала себе, помилялася, втрачала гроші, змінювала роботи, але постійно поверталася до камери. Київ у цій історії не просто місце проживання. Це його майстерня, сцена, джерело героїв і головний співрозмовник. Через його об’єктив місто постає не як набір вулиць і пам’яток, а як потік облич, доль, випадкових фраз і коротких моментів людської краси. Саме тому Михайло Рибко важливий для сучасного Києва: він щодня доводить, що місто найкраще видно не з висоти, а на рівні очей перехожого.
