Микола Гринько — актор із напрочуд багатою творчою долею, унікальне поєднання витонченого драматизму, глибокої інтелігентності та щирого гумору. Народжений у родині мандрівних акторів, він пройшов крізь випробування війною, втрачені можливості та творчу невизнаність на батьківщині, щоб стати одним із найвпізнаваніших і найшанованіших акторів радянського кіно. Його шлях пролягав від військових ансамблів до головних ролей у фільмах Тарковського, які стали класикою світового кінематографу.
Народжений 1920 року в Херсоні, Гринько змалечку був занурений у театральне середовище. Проте замість безтурботної юності — війна. На фронті він став не лише солдатом, а й лідером самодіяльного ансамблю, отримавши за свою комсомольську діяльність медаль «За бойові заслуги». Після демобілізації його акторський шлях тривав у театрах Запоріжжя та Ужгорода, а пізніше — в естрадному оркестрі «Дніпро» й на студії Довженка. Втім, у Києві його не сприймали як «свого», тож найпотужніші ролі Миколи Григоровича пов’язані з іншими студіями та режисерами.
Гринько став знаковим актором для Андрія Тарковського, знявшись у п’яти його фільмах, включно з «Івановим дитинством», «Андрієм Рубльовим», «Солярисом» і «Сталкером». Його образи у цих стрічках — це емоційна глибина й філософська проникливість, що зробили його улюбленцем інтелектуальної аудиторії та символом моральної сили. У «Солярисі» Гринько зіграв батька головного героя — лаконічно, але настільки виразно, що навіть у німецькому фільмі Фасбіндера його сцена стала прикладом справжнього акторського мистецтва.
Та Гринько був не лише трагіком і філософом. Він блискуче реалізувався в дитячому кіно, зігравши тата Карла в «Буратіно», знявся в «Пригодах Електроніка», «Автомобілі, скрипці та собаці Ляпці». Його любов до сцени не згасала до кінця життя — навіть коли через хворобу вже не міг зніматися, він погодився на проби ролі Дон Кіхота, здійснивши свою мрію хоча б на три знімальні дні.
Микола Гринько помер 1989 року в Києві, залишивши по собі не лише десятки видатних ролей, а й унікальний приклад актора, який попри упередження, внутрішні бар’єри та час, що змінювався, зберігав обличчя — гідне, світле, вірне мистецтву.