Микола Данилович Сом (1935–2013) — український поет-шістдесятник, публіцист, журналіст, учитель і громадський діяч, один із представників того покоління, яке в складних умовах радянської дійсності зуміло зберегти й передати дух української культури, мови та гідності. Його життя й творчість тісно пов’язані з Києвом — містом, де він навчався, працював, боровся за правду і творив поезію, що звучала не лише зі сцени, а й у серцях. Як письменник, педагог, популяризатор української мови і культури, він залишив значущий слід у суспільному й культурному просторі столиці.
Микола Сом народився 1935 року в селі Наріжжя на Сумщині. Його дитинство припало на воєнні й повоєнні роки — із усіма труднощами того часу. Проте вже у школі він почав писати вірші, і згодом це покликання стало його життям. У 1953 році вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Саме в Києві він сформувався як особистість — тут відбулося його інтелектуальне й громадянське дорослішання. В університеті познайомився з майбутніми провідниками шістдесятництва — Василем Симоненком, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Євгеном Сверстюком. Вони разом дискутували, читали одне одному вірші, говорили про Україну, її мову, її культуру. Ці розмови, часто на кухнях і у дворах студмістечка, стали підґрунтям для появи нового покоління української думки. У ті роки Сом близько спілкувався з Андрієм Малишком, який підтримував молодих авторів і часто давав мудрі поради.
Микола Сом був активним учасником руху шістдесятників. Він не лише писав поезії, а й виступав із ними на вечорах, поширював у самвидаві, організовував читання у студентських колах. Його поезія вирізнялася щирістю, глибоким ліризмом і увагою до внутрішнього світу людини. У його текстах не було пафосу, але була мужність говорити правду — про мову, про землю, про біль, про любов до України. Він виступав у Будинку вчителя, у Будинку кіно, у студентських гуртожитках, і його голос сприймали як голос совісті.
Водночас Сом працював учителем. Його викладацька діяльність стала ще одним способом служіння рідній мові. Він викладав українську мову й літературу в київських школах, зокрема у школі №132. Його учні згадували, що на його уроках поезія була живою — він умів показати Тараса Шевченка як людину, Івана Франка як борця, Лесю Українку як незламну душу. Він формував не лише знання, а й внутрішній стрижень, передавав любов до слова. Серед його учнів були ті, хто згодом став журналістами, літераторами, вчителями. Вони говорили, що саме Сом навчив їх думати і не мовчати.
Окрім поетичної і викладацької праці, Микола Сом багато писав як публіцист. Його статті виходили в «Літературній Україні», «Молоді України», пізніше — в «Слові Просвіти». Він порушував питання мовної політики, захисту культурної спадщини, важливості освіти українською мовою. Його публіцистика мала чіткий моральний орієнтир: правда, гідність, пам’ять. Він не мирився з брехнею, хоч і знав, що це може мати наслідки. Його тексти часто не публікували, але їх передавали з рук у руки, цитували на зборах, читали вголос на вечорах.
Після проголошення незалежності України Микола Сом активно включився в процеси національного відродження. Він підтримував молодіжні ініціативи, виступав на заходах «Просвіти», брав участь у роботі літературних гуртків, виступав на радіо й телебаченні. Його позиція залишалася незмінною — утвердження української мови, культури, історичної пам’яті. Він часто говорив: мова — це не тільки засіб спілкування, це спосіб буття народу.
Його поетичний доробок хоч і нечисленний, проте глибокий. У поезіях Сома багато роздумів про життя, час, людську гідність. Він писав про матір, про рідне село, про самотність і надію. Його твори не були епатажними, але в них була внутрішня сила. Деякі з його віршів стали піснями — їх виконували барди, аматорські колективи, звучали на заходах у 1990-х роках.
Київ залишався для нього головним місцем життя і творчості. У столиці він писав, викладав, зустрічався з колегами, виступав на літературних вечорах, працював у бібліотеках. Його можна було зустріти в Національній бібліотеці імені Вернадського, у Спілці письменників, у редакціях газет. Він був невід’ємною частиною київської культурної спільноти. З ним радилися, його слухали, його читали. Він умів говорити просто про складне, щиро — про найважливіше.
Помер Микола Сом у 2013 році. Його поховали у Києві. Після його смерті вийшли добірки поезій, спогади колег, шкільні сценарії, присвячені його постаті. Його твори включено до антологій шістдесятників, його ім’я звучить на літературних конкурсах і вечорах пам’яті. У багатьох школах читають його вірші, його цитують учителі, його згадують колеги. Він залишив по собі не лише рядки — він залишив приклад людської і поетичної гідності.
Микола Сом був і залишається символом чесного українського слова, вчительського сумління і культурної нескореності в серці Києва.