Ім’я Миколи Яковченка назавжди закарбоване в мистецькому пантеоні Києва – не тільки як видатного актора комедійного жанру, а й як живої легенди театру і кіно, що пройшла свій шлях від аматора без диплому до народного улюбленця. Народжений 3 травня 1900 року в Прилуках, Яковченко рано полишив батьківщину заради мистецтва. Навчався в Москві, але саме Київ став містом його життя. З 1928 року він пов’язав долю з Театром імені Івана Франка, де працював до кінця життя. У часи війни боровся не лише на сцені, а й на фронтах, був серед тих, хто визволяв Будапешт.
Театральна адміністрація, що на початку 1950-х обмежила його сценічні можливості, фактично відкрила Яковченкові шлях до кіно. У нього з’являється вільний час, і він активно починає зніматися. За 20 років він встиг знятися у понад 50 фільмах, серед яких — легендарні «За двома зайцями», «Максим Перепелиця», «Вій», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Королева бензоколонки». Його ролі, навіть епізодичні, стали народними, а фрази — крилатими. Звичний образ п’янички з золотим серцем, дотепного простака, виявився не лише сценічною маскою, а частиною особистої харизми, що не залишала байдужим нікого. Але за гротеском клоуна крилася глибока чуттєвість — Яковченко завжди прагнув розчулити глядача, навіть смішачи його до сліз.
Особливою сторінкою його життя була любов до такси на ім’я Фан-Фан — вірної супутниці і «співрозмовниці», яку кияни знали не гірше за самого актора. Його сценічна магія починалася з простого ритуалу — погляду в дзеркало з вигуком: «Годувальниця моя!». Навіть у смерті він залишив сценічний відтінок — останніми словами стали: «Клоун йде на манеж». Унікальність Яковченка була настільки органічною, що після смерті не змогли знайти жодного фото, де він не посміхається — його навіть «домалювали» для офіційного некролога. Помер Микола Федорович 11 вересня 1974 року, похований на Байковому кладовищі.
У 2000 році в сквері біля Театру імені Франка, на лавці, де він любив відпочивати, встановили пам’ятник Миколі Яковченку і його таксі Фан-Фану. Скульптура стала не лише місцем спогадів, а й символом людяності, теплоти та щирості. За переказами, якщо сісти поруч, обійняти актора і загадати бажання — воно обов’язково здійсниться. Як за життя, так і після смерті, Микола Яковченко продовжує роздавати посмішки і надію тим, хто шукає щирості серед бетону великого міста.