Ніна Григорівна Божко — українська художниця з глибоким внутрішнім світлом і виразною мистецькою мовою, яка пройшла непростий шлях, але залишила по собі виразний слід у візуальній культурі України. Вона належить до покоління митців, що формували нове обличчя українського образотворчого мистецтва в середині XX століття, і була тісно пов’язана з Києвом — містом, яке стало і її натхненням, і головною сценою творчого життя.
Народжена 6 серпня 1928 року в самому серці України — Києві, Ніна Божко увібрала в себе риси покоління післявоєнного відродження. Її шлях до мистецтва розпочався ще в юному віці: після закінчення школи вона одразу почала працювати гравером на керамічно-художньому заводі. Уже тоді формується її любов до точної форми, силуету, ритму лінії — естетики, яка стане знаковою у її графічній практиці.
Навчання в Київському училищі прикладного мистецтва (1946), а згодом — у художньому училищі (1949) та Київському державному художньому інституті (1956), дало їй не лише технічну майстерність, а й виняткову широту мистецького мислення. Її вчителями були корифеї української графіки — Василь Касіян, Іларіон Плещинський, Валентин Задорожний. Плакатна дипломна робота «Боротися — означає добре жити» не лише відображає дух епохи, а й демонструє її власне вміння працювати з символікою та емоційною напругою образу.
Починаючи з 1950 року, Божко активно працювала в київських видавництвах — «Радянська школа», «Дніпро», «Веселка», — створюючи ілюстрації до книг, зокрема дитячої літератури. Її графіка завжди вирізнялася делікатністю, теплом і глибиною — навіть тоді, коли працювала у форматі ідеологічного плакату.
Художниця блискуче володіла техніками ліногравюри, монотипії, естампа, літографії. Вона не просто використовувала ці медіуми — вона з ними експериментувала, перетворюючи кожну технічну межу на художню можливість. Серед її найвиразніших робіт — плакати «Іван Франко» (1956), «За мир у всьому світі» (1957), серії кольорових ліногравюр на тему Києва, зокрема «На Дніпрі» (1960), «Вечірня тиша» (1963).
Божко багато працювала з портретом. Вона створила образи видатних діячів української культури, трудівників, учасників історичних битв, а також — мешканців столиці. Її портрети засновників Києва — Кия, Щека, Хорива та Либіді — свідчать про її цікавість до міфології рідного міста та пошук вічних архетипів у сучасності. Художниця створювала й серії про киян — діячів мистецтва, заводчан, героїв праці, — тим самим залишаючи художню літопис Києва.
Окреме місце в її творчості посідає звернення до постаті Тараса Шевченка. Вона не просто ілюструвала його твори — вона відчувала і глибоко інтерпретувала його жіночі образи, драматургію світогляду, саму філософію народної долі. Ліногравюра «По діброві вітер віє», серія «Жіноча доля» (1967—1969), «Веселе сонечко сідало…» — це справжні візуальні поезії, які зберігають меланхолійність, ніжність і гідність, властиві Шевченковому слову.
Протягом життя Ніна Божко брала участь у великій кількості виставок — від ювілейних республіканських до всесоюзних. Її твори експонувалися в Києві, Москві, демонструвались за кордоном. Вони зберігаються в музеях України та приватних колекціях у Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, США, Японії. Це свідчить не лише про її технічний рівень, а й про універсальність образної мови — Божко зуміла говорити «по-українськи», але для світу.
Окремої уваги заслуговують її натюрморти та пейзажі. Від суворих і ясних краєвидів Середньої Азії та Соловків до душевної, кольорової «Полтавчанки» чи натюрморту «Червона калина», Божко залишалася уважною до фактури, світла, символіки предметів. Її серія «Земля моїх батьків» (1994—1999) — не лише ліричний жест пам’яті, а й епічний художній епос про рідний ґрунт, про українську землю як материнське лоно культури.
Вона не належала до бунтарського мистецького середовища, але її естетика несла внутрішній опір штампам і формалізму. Її картина-портрет «Княгиня Ольга» (1980—1982) є водночас і історичним відтворенням, і модерним образом сильної української жінки — не менш потужним, ніж аналогічні полотна знаних історичних живописців.
За життя вона отримала численні визнання. У 1985 році — Грамоту Президії Верховної Ради УРСР, у 1993 — звання Заслуженого діяча мистецтв України, а у 2009 — звання Народного художника України. Ці нагороди не просто формальність — вони є інституційним підтвердженням великого внеску Божко в національне мистецтво.
Водночас Ніна Божко залишалася міською художницею — у буквальному сенсі. Вона мешкала в Києві: на Дашавській, Героїв Севастополя, а похована — на Лук’янівському кладовищі, поблизу склепа Сольських. Її життя, творчість, погляди — все було пронизане київським повітрям, настроєм і простором. І тому її твори — це ще один голос Києва, пульс його ритмів, його світлотіней, його людей.
Її родина теж була занурена в мистецтво: чоловік — Іван Тихий, знаний художник, син — Олександр Тихий — продовжив художню традицію. Таким чином, Божко стала джерелом цілого мистецького роду, що йде з Києва — і для Києва.
Її творчість — це не лише візуальна естетика, а й глибокий духовний код, де кожна лінія, тінь, форма є втіленням роздумів про долю України, її героїв і буденність. Ніна Божко — це художниця, яка вміла відтворити людське обличчя історії.