Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище, а завершила земний шлях у Києві 8 жовтня 2023-го, за два дні до свого 76-річчя. Її біографія — це історія про неймовірну внутрішню силу, про шлях із бідної багатодітної селянської родини до статусу символу української пісні, який у столичному культурному просторі звучав десятиліттями. Для Києва вона стала не просто зіркою сцени, а голосом пам’яті, який повертав місту його глибинні корені й нагадував, що сучасність виростає з традиції.
Вона була п’ятою дитиною в сім’ї, де було одинадцятеро дітей, і з раннього дитинства знала, що таке праця й відповідальність. Догляд за молодшими, робота по господарству, бідність, відсутність «легкого» дитинства — усе це сформувало характер, у якому витривалість поєднувалася з тонкою чутливістю. Спів у її житті з’явився не як примха, а як природна форма виживання і тепла: у спогадах Матвієнко залишився образ батька й матері, які співали разом у ті рідкісні моменти, коли в домі було свято. Мати, Антоніна Ільківна, мала сильний природний талант і могла співати у кілька голосів, а Ніна згодом навіть записала диск із піснями матері, ніби повертаючи їй заслужене місце в історії родинного звучання.
Переломним моментом стала школа-інтернат у Потіївці, куди Ніну віддали у 1958 році, сподіваючись полегшити життя родини. Для дівчинки це було болісне випробування: дисципліна, жорстокість окремих вихователів, покарання, важка робота. Далі був інтернат у Коростені, де вона вчилася й дорослішала, шукаючи опору в собі. Цей досвід не зламав її, навпаки — загартував, давши те, що пізніше відчувалося в її голосі: правдивість без прикрас і внутрішню гідність, яка не потребує гучних жестів.
Дорога до сцени не була прямою. Після інтернату Матвієнко працювала на коростенському заводі «Хіммаш»: табельницею, ученицею кранівника, копіювальницею. Її намагалися спрямувати в естрадний формат — у Житомирі тоді створювали жіночий вокальний гурт, але автентична манера Ніни не «вписувалася» в колективний естрадний спів. Ця відмова виявилася, парадоксально, подарунком долі: вона не пішла шляхом компромісів, а в 1966 році вступила до вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Уже з 1968-го стала солісткою хору — і відтоді Київ став її головною сценою, містом, де народжувався й міцнів її статус.
Її голос був унікальним тим, що не імітував фольклор, а був ним — органічним, природним, з відчуттям первісного ритму мови й мелодії. Вона співала так, ніби пісня сама веде людину. У репертуарі — сотні творів: колядки, щедрівки, веснянки, купальські й жниварські пісні, колискові, поховальні, історичні й ліричні, гумористичні й танцювальні. Її гастрольна географія була вражаючою: від Канади й США до Мексики, Франції, Фінляндії, Польщі, Кореї та країн Латинської Америки. Та попри міжнародне визнання, її культурний центр тяжіння залишався в Києві, де вона формувала уявлення про українську пісню як про високе мистецтво.
Новий етап розпочався у 1991 році, коли Матвієнко стала солісткою Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Це поєднання фольклорного голосу з академічним середовищем було принципово важливим: її манера не розчинилася в «класичному» форматі, а розширила його, довівши, що автентика здатна звучати поруч із камерною музикою як рівноправна художня мова. Водночас вона продовжувала співпрацю з тріо «Золоті ключі», зберігаючи лінію традиції й ансамблевого співу.
Київ у її житті був не лише сценою, а й родинним простором. У 1971 році вона одружилася з Петром Гончарем — художником, сином Івана Гончара, чиє ім’я тісно пов’язане з київською культурною спадщиною та збиранням українських старожитностей. Їхня родина стала своєрідним мостом між піснею й візуальною традицією: сини Іван і Андрій обрали шлях мистецтва, донька Антоніна продовжила вокальну лінію матері. Матвієнко також здобула освіту в Києві, заочно закінчивши філологічний факультет університету імені Тараса Шевченка, і займалася літературною творчістю. Її книжки та есеї, а особливо видання з великим пісенним матеріалом, підкреслюють її роль не лише як виконавиці, а як хранительки й систематизаторки традиції.
Її присутність у кіно і на телебаченні додавала голосу нових контекстів: вона грала в телеспектаклях, фільмах, радіовиставах, озвучувала мультфільми, працювала з документальними проєктами. Вона була учасницею громадських подій і проявляла активність у суспільному житті, що робило її постать не «кабінетною легендою», а живою людиною зі своїми переконаннями й гострими оцінками. У 2016 році їй присвоєно звання Почесної громадянки Києва, а після смерті вона похована на Звіринецькому кладовищі — ще один знак того, що її життєвий шлях завершився в місті, з яким вона була міцно з’єднана.
Її державні відзнаки — народна артистка (1985), лауреатка Шевченківської премії (1988), Герой України (2006), а також «Національна легенда України» (2024, посмертно) — фіксують масштаб постаті, але не вичерпують його. Найважливіше — те, що Ніна Матвієнко зробила українську пісню в Києві не «етнографією», а мовою сучасної культури. Вона вміла співати так, що в одному голосі поєднувалися радість і біль, молитва й жарт, пам’ять і надія. Її спів не прикрашав реальність — він допомагав її пережити.