Костянтин Гузенко належав до тих людей, чия присутність у культурному просторі Києва відчувалася не гучністю, а точністю. Народжений у 1997 році, він сформувався як фотограф і мислитель уже в місті, що постійно перебуває в русі, — у Київ, де поєднуються технічна раціональність, гуманітарна чутливість і загострене відчуття історії. Закінчивши у 2020 році факультет електроніки Київського політехнічного інституту, Гузенко не пішов класичним інженерним шляхом, але саме технічна освіта дала йому дисципліну погляду та вміння працювати зі складними системами — зображенням, світлом, простором і часом.
Того ж року він приєднався до команди Ukraїner як фотограф. Його роботи швидко стали впізнаваними: без зовнішнього пафосу, з увагою до деталей і внутрішніх станів людей та ландшафтів. У поїздках Україною, особливо в 2022–2023 роках, він фіксував не лише події, а й атмосферу — напружену тишу звільнених територій, зламану геометрію міст, погляди людей, у яких одночасно жили втома і гідність. Для нього фотографія була способом слухати реальність, а не нав’язувати їй інтерпретацію.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії Гузенко зосередився на документуванні війни як процесу, що змінює все — природу, міський простір, людське тіло і внутрішній стан. Його кадри не прагнули шокувати, але в них була сила прямого свідчення. Саме ця внутрішня чесність привела його до рішення долучитися до Збройних сил України. У лютому 2024 року він став пресофіцером 35-ї окремої бригади морської піхоти, поєднавши службу зі своєю основною мовою — фотографією. Камера для нього не була альтернативою зброї, а іншим способом тримати лінію.
У війську Гузенко залишався уважним спостерігачем. Він фотографував побут і службу морських піхотинців на Півдні та Сході, показуючи війну без прикрас, але й без знеособлення. Людина в його кадрі завжди залишалася людиною. У травні 2025 року він став учасником проєкту «На лінії кадру» Української асоціації професійних фотографів — серії інтерв’ю з тими, хто не відклав камеру, пішовши на фронт. Для Гузенка це було логічним продовженням його власного пошуку: як змінюється особистість від моменту рішення йти до війська до щоденної служби.
Цей пошук він розпочав у власному фотопроєкті «Як ми готуємося до війни», де намагався зафіксувати трансформацію людини в умовах неминучого вибору. Перші герої, перші зйомки стали основою для ширшої серії, яку Костянтин, на жаль, не встиг завершити. Після його загибелі 1 листопада 2025 року на Дніпропетровщині ці роботи об’єднали у виставку «Перехідний стан». Вона розповідає про шлях від цивільного фотографа до військового, про стан між минулим і теперішнім, між миром і війною. Символічно, що виставку відкриють у день його народження в київській книгарні «Сенс» на Хрещатику — у просторі, де слово і зображення знову зустрілися.
Прощання з Костянтином Гузенком відбулося у Михайлівському Золотоверхому соборі та на Майдані Незалежності. Для міста це була тиха, але глибока втрата. Колеги й друзі згадували його як людину ніжну і водночас рішучу, здатну бачити особливе там, де інші проходили повз. Його загибель у 28 років обірвала шлях, який тільки набирав сили, але не обірвала його присутності. Вона залишилася в кадрах, у пам’яті спільноти, у самому способі дивитися на реальність уважно й відповідально.
Посмертне нагородження орденом «За заслуги» III ступеня стало офіційним визнанням того, що його робота мала значення не лише для медіа чи мистецтва, а й для країни загалом. Костянтин Гузенко залишив після себе не просто фотографії, а візуальний літопис внутрішньої стійкості. Для Києва він став одним із тих непомітних героїв, через яких місто зберігає свою пам’ять і людське обличчя навіть у найтемніші часи.